Хіба тобі не було страшно виходити заміж у чотирнадцять років?

— Ось так ми й одружилися з твоїм дідусем, — розповідала бабця Віта.

— Вам не було страшно в такому ранньому віці виходити заміж? – запитала бабцю внучка Наті.

— А мало бути лячно? – з посмішкою промовила бабця. – Із шести років я знала, що Джемам – мій майбутній чоловік. Зараз все не так, як колись. Ще за років мого дитинства та молодості, батьки обирали своїм дітям майбутнього чоловіка або дружину. Ніхто не запитував дітей, чи хочуть чи ні, ставили перед фактом. Ще коли я тільки починала робити перші кроки, батьки домовилися з батьками Джемама про наше весілля. Коли мені виповнилося шість років, мама взяла мене за руку та повела в будинок до Джемама. Там він повинен був вкусити мене за вухо, такі традиції колись у нас були.

— І що, вкусив?

— Звісно, куди без цього. Я мала була і не розуміла, що відбувається, навіть не встигла побачити, як мене кусають, тільки відчула біль. Не втрималася і вдарила його кулаком в живіт. Батьки лишень засміялися. Потім пішли назад додому.

— А далі, що відбувалося?

— Та, що далі. Жили, як завжди. Правда, з того часу нас з Джемамом почали дражнити, говорити «парочка, наречена та наречений». Пройшов час, і я виросла, тоді приїхали свати.

— Добре, це все якось ще можна в голову помістити. Але я ніяк не можу збагнути, навіщо так рано видавати дитину заміж? Тобі ж було всього чотирнадцять років, геть ще дитина!

— Відверто кажучи, ми не задумувалися над цим питанням. Просто сприймали цей факт, що так потрібно. Я запевняю тебе, що в цьому нічого страшного немає.

— Жахливо, що ти стала жінкою в чотирнадцять років. Мала дитина, це хіба не насильство?

— Це ніяк не можна назвати насильством! Ти просто начиталася в Інтернеті про шлюб у мусульман. Це офіційний шлюб, усе законно. Тим паче, що жінкою стала зі своїм чоловіком у п’ятнадцять років.

— Тобто ви не відразу, а лише через рік?

— Саме так, правильно. Свекруха і близько не підпускала Джемама до мене, тому що я ще була дитиною, худенькою, тендітною. На той час йому було шістнадцять років, кров кипіла у венах. От і поки я підростала, ми дізналися більше одне про одного, ближче познайомилися, звикли. А ще свекор та свекруха подивляться та оцінять мою хазяйновитість.

— А спали ви як? Окремо?

— Ну так. Джемам жив у чоловічій частині хати, я – у жіночій. Так і мешкали.

— Поясни, чому не разом? Щоб гріх не скоїти?

— Колись свекор сказав: «Для початку невістку треба відгодувати, виростити, нехай сил набереться, по-іншому дитину народити не зможе. А якщо зараз завагітніє, то, не доведи Господи, ще помре. Тільки тоді, коли стукне їй шістнадцять років, можеш до неї лізти, Джемаме. А раніше і не наближайся!». Бідний твій дідусь відмучився. Маючи під носом дружину, та пальцем до неї не лізти. У нього були суворі батьки.

— Мені тебе шкода, важко напевне було тобі з ними вживатися, — співчутливо промовила внучка.

— Ти помиляєшся. Це була дуже хороша жінка, ніколи таких більше не зустрічала. Побажаю тобі таку свекруху. Вона про мене так турбувалася, доглядала, допомагала. Були різні випадки, коли в 15-16 років пологи трагічно завершувалися. Я від щирого серця кожного дня дякую своїй свекрусі, й ні разу лихим словом про неї не згадала. Постійно пильнувала за нами, раз відвернулася та й все.

— Ти про що?

— Пройшов рік після весілля, ми з твоїм дідусем на сіннику скоїли гріх, — розповідає бабця, соромлячись. – Тоді свекор нас з Джемамом відправив у сусіднє село, треба було щось забрати, а дружині своїй нічого не сказав. Хтозна навмисно чи просто забувся. Запрягли коней у віз та поїхали. Заїхали до лісу, і тут все трапилося. Згадую, як свекруха про це дізналася, оце було крику, сварок, скандалів, насварила Джемама, як він посмів, ще рано. Але нічого страшного, свекруха заспокоїлася. Згодом я народила, пологи пройшли добре.

— Я захоплююсь твоєю сміливістю, народити шістьох дітей! Я точно так не зможу.

— Так вже не такі часи. Зараз народиш одного, і вже стільки галасу, ніби гори посунула. Ви, молоді, геть ліниві стали. Ви народжуєте, а вам за це ще й гроші платять, відпустку дають. От, коли я народжувала, після пологів мені давали три дні відпочину, а потім знову мусила повертатися працювати.

— Ого, дуже жорстоко, як на мене.

— Ну, що вже мали, були такі часи. Але тоді не було такої вульгарності як зараз є. Глянеш новини — жах, що робиться. Людям просто нема чим зайнятися. Все-таки правильно колись робили батьки, що постійно навантажували дітей працею, втомлюєшся так, що ніг не відчуваєш. І вже тоді ніяка дурня в голову не лізе.

— Ну часи ідуть, світ змінюється, — відповіла Наті. – Для кожного з нас розписана своя доля.

— Так, маєш рацію. Думаю, нам пора спати, а то щось заговорилися ми з тобою. Позгадували трохи, та й вистачить. Забулася запитати, помирилася ти зі своїм Наріманом?

— А тобі вже, як відомо про це? – здивовано запитала внучка.

— Знаю і все. Байдуже, все одно не скажу, — рішуче промовила бабця.

— Що ти про нього думаєш? Він тобі подобається?

— Поки нічого не можу відповісти. Час пройде, і все стане на місця. Невже заміж плануєш виходити?

— Ну так. Він казав, щоб з наступного тижня чекала на сватів. А я боюсь батькам говорити.

— Чого? Дарма. Не забувай, що батьки твої найближчі люди. Вони можуть і підтримати, і насварити. Щоб ти так сильно не переживала, я їм завтра все сама розповім.

— Бабцю, дякую. Допомогла ти мені, аж гора з плечей впала.

— Все, тепер точна лягаємо спати! Вимкни світло.

— Гарних сновидінь, бабцю.

— Доброї ночі, внученько.

Пройшло декілька хвилин і в будинку запанувала тиша. Ніхто з них так і не спав. Внучка у думках плавала, а бабця ніяк не могла припинити згадувати минуле.