ЖИТТЯ

Хлопчику, а як давно ти живеш на моїй дачі? Що ти тут їси?

Мене звати Віра Андріївна, я на пенсії вже 5 років і спокійно доживаю своє життя. Чоловіка мого не стало, а діти займаються своїм життям, тому бачуся я з ними вкрай рідко. Подруг у мене майже немає, тому весь свій вільний час проводжу на дачі, де мене гріють теплі спогади про чоловіка та дитинство наших дітей. Їду я туди на кілька тижнів, а то й місяців, бо завжди потрібно прибрати, щось посадити, щось поладнати, ось і затягується моя поїздка, проте мені це тільки подобається.

Лише зимою я сюди не приїжджаю, бо село далеко від міста і дібратися туди майже неможливо, хіба своїм ходом, а я вже надто стара для цього.

Цієї весни дачу мусила відкласти на кілька тижнів, бо сильно хворіла, але тільки відчула, що стало краще, то відразу полетіла на улюблену дачу.

Реклама

Підходжу до воріт, а вони відкриті повністю. Стало тривожно: невже обікрали мій город? Але не було видно інших слідів злочинців, доки я не підійшла до дверей і не побачила, що вони також відкриті. Ох, і перелякалась я тоді, навигадувала собі, що вже там алкоголіки чи наркомани живуть, але таки наважилась зайти, тихо, щоб не злякати.

На щастя, я швидко зрозуміла, що ніякого крадія тут не було, а хтось вирішив у мене гостити, бо пив з моєї улюбленої чашки й залишив просто на підлозі та й ковдрою на ліжку вкривався, яку я ніколи до цього не виймала. Виглядаю у вікно, дивлюсь, що сидить мій новий маленький господар, розпалив вогонь і гріється тихенько

Виходжу з дому і прямую до нього. «Маленький господар», років чотирнадцяти, лише злякано дивиться на мене, а коли підходжу ближче, то починає тараторити: «Вибачте мені, що я без дозволу у вас тут жив.. Я б попросився, але нікого вдома не було, от і довелось ось так…»

Раптом у моєму серці закралось велике співчуття до хлопчика: «І скільки ти вже тут живеш? Що ж ти тут їв?»

od.vgorode.ua

– Сьогодні третій день. У мене була з собою буханка хліба, то я її розділив, ще трохи залишилось… Хочете? – запитав хлопчик і швидко поліз у сумку, дістаючи невеличкий шматок білого хліба.

– Ні, дякую, ти мені хоч представся, бо ж не знаю, хто мій співмешканець і розкажи мені, як ти сюди потрапив.

– Звати мене Борис. На ваш будинок натрапив раптово, мене мачуха з батьком з дому вигнали, от і довелось шукати пристановище. Не можу я більше з ними жити, постійно кричать, б’ють мене, от і вирішив, що сам спробую.

– Невже не боїшся, що вони тебе шукають, переживають за тебе?

– Та не переживають вони за мене, я вже два рази йшов з дому на кілька тижнів, то вони навіть оком не моргнули, а коли повернувся, то лише бідкалися.

Хлопець був із сусіднього села. Й таких сумних та звичайних історій, як у нього були сотні. Мачуха його не любить, не признає, а батькові на сина все одно, бо він за горілкою нічого не бачить.
Ми з ним повечеряли й лягли спати, проте не могла я заснути, серце не давало спокою. Чим же я могла помогти цьому хлопчику? Він уже немаленький, мабуть, під опіку його не можна буде взяти, але ж, мабуть, має бути якийсь вихід. Тоді я і згадала про свою подругу з міської адміністрації, вона там, звичайно, не головна, але ж щось вирішити допомогти може.

Подруга переконала мене у тому, що візьме цю справу під особистий контроль й допоможе все зробити. Звичайно, зробити це все було нелегко, ми витратили чимало часу на якусь документацію, але через місяць я була офіційним опікуном Бориса.

Ставиться він до мене, як до своєї бабусі,допомагає мені у всьому, а у вільний час займається навчанням, хоче вчитися на фермера, дуже йому сподобалось життя на дачі.

Реклама

Також цiкаво:

Close