Мені тридцять років і я найнещасніша людина в цілому світі. У мене нема ні роботи хорошої, ні власного житла чи машини, а основне – у мене нема ні чоловіка, ні дітей.
Єдине, що у мене є – це мої батьки та улюблений кіт. Вони моя розрада, хоча з депресії я таки і не виходжу. Мені вже починає здаватися, що апатія – це мій стабільний стан.
Ще років десять тому я була впевнена, що у мене все буде чудово. Я мала найпрестижнішу освіту і мріяла стати хорошим лікарем. Хоча знань у мене дуже багато і я постійно навчаюся і розвиваюся у цій сфері – робота в мене не ахті. Лікар-офтальмолог в міській лікарні із маленькою зарплатою. А зараз взагалі всі премії і надбавки урізали, то отримую чуть більше мінімалки.
У стосунках у мене не складається. Можливо тому, що я надто домашня людина. Не люблю я гучні компанії і пізні гулянки. Надаю перевагу тихим сімейним вечорам з смачною їжею та атмосферним фільмом.
У серйозних відносинах я була двічі. Зустрічала з хлопцями більше трьох років, а потім дізнавалася про зраду. Після першої зради я довго не могла прийти в себе, та потім зустріла таки кохання і наступила на ті самі вила ще раз.
Зараз я шкодую лише про одне, що переживала що скажуть сусіди, якщо я народжу дитину і не вийду заміж. Це тепер я розумію, що потрібно було чхати на чужу думку і народити дитину суто для себе.
Так як щастя тут я не маю, та й сумніваюся, що матиму і зустріну ще колись справді свою людину – я вирішила поїхати за кордон. На заробітки. А чому б і ні? І розумом трошки відійду і на депресію часу не матиму. А основне зароблю непогані гроші.
Так, моя душа і розум вимагають, щоб я працювала дуже багато, хай і не за професією. Я згідна цілий день стояти на ногах на якомусь заводі. Мені просто необхідна перезарядка. Я втомилася, дуже втомилася. А окрім моїх внутрішніх переживань і хвилювань на мене дуже тисне та ситуація, яка зараз відбувається. Тому я хочу поїхати кудись далеко.
Мої батьки, як тільки почули мою ідею стали наче не мої. Почали на мене кричати і промивати мені мізки, що мені це не потрібно. Врешті-решт сказали, що нікуди мене не відпускають. На біду багато не потрібно, а я у них єдина дитина. Та й наших за кордоном є багато.
Я таки потайки підшуковую собі роботу в іншій країні. Спілкуюся з своїми друзями і збираю інформацію про актуальні вакансії і необхідні кроки. Я таки поїду. Я твердо вирішила. Але нікому нічого не скажу. Просто мовчки піду вранці на автобус і поїду. Подзвоню батькам, як вже буду на кордоні.
На разі я збираю гроші на виготовлення законрдонного біометричного паспорта нового, бо мій дійсний ще рік. Ну і звичайно потрібно мати якісь заощадження на перший час, а там Бог добрий.
