«А ви маєте дочку?» – запитала у мене зеленоока красива дівчинка з дитячого будинку 14 років тому, я коротко відповіла, що не маю доньки. Вона уважно огледіла мене знизу до верху, а тоді промовила: «Вам потрібна донька! – сказала вона, дивлячись мені в очі, а тоді через трохи часу продовжила: – А я могла б нею стати! Хочете я стану вашою дитиною?»
Я не знала, що відповісти дівчинці, у голові у мене була ціла круговерть думок. Хіба дійсно мені потрібно донька? У мене ж є син, правда, майже дорослий, але ж…? Можливо, вона права, й мені потрібна донька!
Я ж з дитинства хотіла мати когось, щоб плести косички та пліткувати, але Бог дав мені сина, а другої дитини мені не судилось родити. Можливо, це доля мені підкинула цю дівчинку, щоб я нарешті стала щасливішою? Вона права – мені потрібна донька!
– Звичайно, хочу! – промовила я і міцно обійняла дівчинку.
Тоді Мілі було 6 років, останні два роки були для неї важкими, не стало її батьків, і вона потрапила у дитячий будинок, з родичів її ніхто не навідував, тому вона залишилась абсолютно самотня, хоча й надії про сім’ю вона не покидала.
Наступного дня я вже привела чоловіка знайомитися з дівчинкою. Він намагався мене відмовити, не хотів він ще одну дитину, а коли сам з нею познайомився, то вже не міг дочекатися, коли вона з нами почне жити. З братом у них відразу з’явилось багато спільного, і її переїзду до нас він радів найбільше!
Вона дуже добра дівчинка і випромінює світло, поруч з нею все здається можливим, от лише перехід у звичайну школу був для неї справжнім стресом. Вона відставала, у неї мало що виходило, вчителі дорікали, що вона дуже повільно читає та пише, тому вдома ми з нею завжди займалися додатково, їй це навіть подобалось. Незабаром вона все підтягнула, й вчителі почали хвалити її, особливо їй подобалися уроки літератури, а потім вона й сама почала писати вірші та короткі оповідання.
Ми й не помітили, як її дитинство пролетіло.
Зараз їй трохи понад двадцять, вона навчається в університеті й планує видавати свою збірку віршів, ми з чоловіком дуже пишаємось нашими дітьми й кожен раз, коли вони приїжджають, влаштовуємо справжнє свято з шашликами, зефірами та старими фотоальбомами.
Дуже ми любимо згадувати дитинство, особливо їхні стосунки з братом, дуже вони швидко здружилися, і він ходив розбиратися з кожним, хто посмів образити його сестричку. Звичайно, потім ми проводили з ним виховну бесіду, але й пишалися одночасно (говорити про це вголос, на жаль, було заборонено)!
Зараз ми з донькою постійно говоримо слова вдячності одна одній.
– Мамо, я тобі так вдячна, що ти тоді погодилась!
– Ти не уявляєш, як я рада, що ти запропонувала, бо без тебе моє б життя було пустіше! Донька завжди потрібна!
