Хотіла допомогти зятеві і доньці, а на старості опиналась зовсім сама

Зима вже показала свої люті морози. На вулиці була прохолодна погода, проте плюсова температура віщувала про те, що скоро весна. Сніг під ногами топився, і, як кажуть у нашому селі, почалась “слякоть”. Ганна Михайлівна зібралась в магазин. Останнім часом ця жінка почала все частіше забувати прості речі, адже їй вже 72 роки, той стареньку почала підводити пам’ять. От вчора, приміром, забула жіночка хліба купити, і вже не мала, що їсти ввечері з чаєм.

Донька пані Ані постійно скаржиться на те, що її мама все забуває. На 70 років придбала їй телефон, а вона ого все тримає на зарядці і ніколи з собою не бере, мовляв:

– Лесю, моя рідна, ти ж знаєш, що я все життя стаціонарним телефоном користувалась. Мені не хочеться того брати, ще як десь впаде.

– Я тобі його придбала не просто, щоб ти його носила, а щоб ти завжди була в безпеці. Ще не дай Боже щось станеться з тобою. Мені того треба?

От і сьогодні після того, як старенька ходила в магазин, то за звичкою забула телефон. Коли ступила до хати, то подивилась, що донечка її телефонує.

– Ну нарешті! Мамо! Я ж просила тебе, носити телефон. Ми вже в дорозі з Романом. Скоро будемо в тебе, я маю до тебе важливу розмову.

– Доню, я ж нічого не приготувала. Зараз картопельки вам поставлю. А справа то яка? – налякано спитала жінка.

Проте відповіді пані Аня так і не почула, адже донька поклала слухавку. За годину приїхала донечка і зять. Добре, що пані Аня встигла поставити каструлю з картопелькою. Колись ця старенька була кухарем в школі, тому вміла скоренько все приготувати, не зважаючи на свої роки. Діти посідали за стіл, проте Ганна Михайлівна помітила, що Роман (зять) навіть не привітався. А от щодо Лесі, то вона завжди любила їздити до мами і розповідати про справи в місті.

– Доню, бери картопельку, сметанки дати? Може щось сталось? Ви так раптово з Ромчиком приїхали. Діти мої… – дещо занепокоєно спитала стара жінка.

– Ми тільки вдома пообідали, матусю. Довго розповідати не буду. Ми вирішили з Романом власну справу відкрити, треба гроші. А ми хочемо запропонувати тобі переїхати до нас, а хату твою продати. Будеш жити з нами. Як тобі ідея?

– Та що я буду коло вас, молодих, тіснитись? Мені і тут файно, хата невеличка, до магазину близько. Тут і Стефа, моя кума є. Мені і тут файно. Тим більше тут все дешевше.

– До Стефи приїжджати будеш. А в місті все таке саме, тільки в квартирі будеш. Наші синочки будуть під твоїм наглядом. Артемчика і Дмитрика будеш щодня бачити. Кімната для тебе є, тому все нормально.

– Лесю, ти вже так просиш, то можу переїхати на весну. Але от хати щось не маю бажання продавати. Вона так важко дісталась твоєму батькові, ти сама розумієш.

Тут зять кинув виделку на тарілку і почав роздратовано питати свою тещу у чому справа:

– А для кого та хата буде стояти? Тій хаті вже стільки років! Хто буде тут за всім дивитись?

– Ой, Ромчику, тут Стефа буде ходити. В неї зять файний, навіть траву будуть косити. Хай собі хата стоїть, я потім повернусь сюди. Тут все таке рідне, – з сумним обличчям відповіла старенька.

– Леся, їдемо додому! Я так і знав, що то таке буде! Твоїй мамі завжди хати і городи були важливіші, ніж діти. Я пішов, – роздратовано, взявши цигарку до рук, сказав зять.

– Не нервуйся! Йди покури, я зараз прийду, – відповіла Леся.

Леся почала розповідати мамі, що бізнес, який вони затіяли має принести багато грошей. Але машину чоловік не хоче продавати, тому ділянка у селі була б вигідною для продажу. Проте Ганна Михайлівна так і не дозволила продати хату.

Натомість жінка таки погодилась переїхати до дітей. За хатою дивилась кума Стефа, а котика Мурчика, вона віддала сусідці Мілі, бо та також сама жила. Зять не хотів брати кота до хати, бо в нього алергія.

Минув рік, здоров’я Ганни Михайлівни почало погіршуватись. Лікарі говорили, що все через те, що старенька живе не в спокої. Внуки вже великі, крім комп’ютера і футболу, нічого не бачать. Донька з зятем постійно у сварках. Від цих та інших факторів і підскочив тиск у старенької.

Ганна Михайлівна таки продала хату. Грошей дали багато, адже село було розвинуте, та і ділянка досить велика. Зять взяв усі гроші на бізнес, проте справа “прогоріла”. Він був ще більше засмученим, почав пити алкоголь та гуляти по ночах. У свою чергу, пані Аня нічого не говорила, вона вважала, що допомогла дітям. Сварки вдома так і не вщухали.

Одного разу Ганна Михайлівна почула слова, на які ніколи не очікувала, від своєї донечки.

– Матусю, рідненька. Ми зовсім з Романом перестали бути сім’єю. Нам важко. Може тобі краще було пожити у домі для людей похилого віку? Там буде багато людей твого віку. А на вихідні ми будемо їздити до тебе з внуками. Бачиш-но, проблеми в нас у стосунках.

Пані Аня не мала чого сказати і таки погодилась переїхати у притулок для стареньких. Вона завжди думала про те, як буде добре дочці. Тепер доживає свою старість з чужими людьми, нема навіть до кого слова сказати. Хатини вже нема, і, певно, вона вже не повернеться у рідний дім. Її чоловік Олексій дивиться на неї з небес і охороняє.

Донька може навідатись кілька разів на рік, зять сидить без роботи, а внуки ростуть. Отак старенька своєю добротою опиналась сама на старості років.

Як вважаєте чи правильно зробила донька пані Ані, що відправила маму у дім для людей похилого віку?