Кохання крізь роки і незважаючи ні на що, або історія про двох підлітків, які стали доповненням одне для одного

Вона завжди його підтримувала, була правою рукою навіть тоді, коли він вперше сів з нею за одну парту. Маленька Зіна росла дуже кмітливою та серйозною, у п’ять років вона вже знала не тільки, як читати та рахувати, а ще й вчила всіх дітей у садочку. Тому коли в першому класі на неї звернув увагу однокласник Вася, дівчинка і його почала мудро вчити.

Василько був з простої сім’ї, де росло ще двоє молодших братів, він завжди доглядав за меншими та умів брати на себе відповідальність. Із Зіною вони росли в одному селі, дітки до першого дзвоника не знали одне одного, а коли хлопчик її побачив, то ніби закохався, ну такою любов’ю… дитячою. Зіна, як кмітлива дівчинка, думала тільки про навчання, але любила гратися лише з Васильком.

Так, маленькі друзі росли, постійно були разом, а коли вже самі почали ходити зі школи, то Василь завжди проводив дівчинку, не дозволяв їй йти самій. Зіна якось сказала хлопцю по дорозі: “Ти не ходи зі мною так часто, бо вже однокласники починають щось говорити, а нам вчитися ще разом, краще піди книжку почитай!” Та він ніби її не чув – завжди був поруч.

У сьомому класі діти зрозуміли, що їх поєднує не тільки дружба, вони вже не могли один без одного. Батьки помітили це, спочатку вони жартували на цю тему, а потім побачили очі своїх дітей і задумалися – чи не кохання це, справжнє, взаємне та на все життя?

Роки йшли, вкінці дев’ятого класу діти вже зустрічалися, і всі про це знали, спочатку вони приховували, бо Зіна настоювала на приватності, але потім вже не було сенсу мовчати. Їм просто було добре разом, вони ніби доповнювали одне одного, вона вчила його мудрості, відповідальності, а він її – любові. Батьки не стали йти проти волі дітей, але і не говорили про це серйозно, бо думали, що це перше кохання, яке з часом чомусь завжди зникає, погасає, наче вогник, в більшості випадків з однієї сторони, а інша мусить звикати до цього, страждати і звикати…

Але Зіна і Василь пішли проти стереотипів, вони навіть не думали, що любов пройде, вони просто насолоджувалися присутністю одне одного, навіть сварилися дуже рідко, можливо, раз у два місяці, а потім дуже швидко мирилися. В селі ніхто не сприймав їхні стосунки як щось серйозне, на все життя, тим не менш, вони надалі були разом.

В одинадцятому класі Василько прийшов до батьків Зіни додому та при всіх попросив її руки. Діти ще не закінчили школу, а вже вирішили, що знайшли свою долю. Батьки дівчини зрозуміли, що суперечити цим двом марно, тому дали свою згоду.

Закохані мислили досить мудро – вони просто розписалися та повінчалися після випускного, не влаштовували жодних святкувань. Відразу після цього молодята влаштувалися на роботу, Зіна вирішила, що хоче навчатися на перукаря, тому вступила до технікуму, на заочну форму навчання, а Василь вчитися не хотів, він працював зварником, бо вже давно опанував це ремесло і заробляв добре.

Через два роки вони назбирали грошей та виїхали із села, після того не приїжджали понад 15 років. Востаннє їх бачили сусіди на похороні мами Зіни, після чого вони забрали старих батьків до себе, а будинок в селі здавали в оренду. Час ішов, покоління змінювалося, а колись юним закоханим вже виповнилося 65 років, тоді вони вирішили, що хочуть назад, додому…

Василь та Зіна приїхали в рідне село, він – на інвалідному візку, а вона поруч нього. Після інсульту в чоловіка відняло ноги, але жінка справлялася з цим. Василь всім казав, що Зіна постійно його надихає жити, навіть тоді, коли встати вже неможливо. Тепер у них є троє дорослих дітей та онуки, старенькі вирішили, що хочуть доживати свої дні саме тут, в селі, де їх звела доля, де жили всі родичі…

Багато хто дивується, як цим двом вдалося зберегти почуття крізь роки, адже вони були першими і останніми один в одного, а вони кажуть, що самі не знають, просто більше нікого і не треба було. Це велика рідкість – закохатися раз і назавжди настільки, щоб бути впевненим у людині на сто відсотків і до останнього подиху.