ЖИТТЯ

Коли я побачила свого рідного брата, то мені хотілося nлakaти й kpuчати. Невже в такі молоді роки він перетворився на cтapoго діда

Я та мій брат народилися у селі. Селище було доволі далеко розташоване від найближчого міста, майже сімдесят кілометрів. До школи доводилося їздити майже сорок хвилин на автобусі. А зимою,то взагалі, через часті замети ми залишалися вдома. Наші батьки все життя пропрацювали у колгоспі. Мама дояркою, а тато трактористом. Коли колгоспи зникли, тато почав працювати у лісі та на пилорамі.

Ми з братом з дитинства були навчені, що потрібно працювати. Я допомагала мамі з городом та будинком, а Владислав, мій брат, підміняв тата біля худоби та виконував, що мені й мамі було не під силу.

Після того, як я закінчила школу, одразу вступила до університету. Для батьків це була величезна радість, адже вони не хотіли, щоб ми з братом повторили їхню долю, оскільки вони все життя пропрацювали у селі. До того ж варто сказати, що роботи й не було. Вся молодь намагалася виїхати до найближчого міста, щоб заробити хоч якусь копійку. Владислав був молодший від мене на два роки. Після школи, яку він закінчив лише тому, що директор був кумом мого тата, йому не вдалося написати екзамен, тому замість університету він потрапив до армії.

Реклама

Ще під час навчання я отримала роботу, а на четвертому курсі одружилася зі своїм чоловіком. Він мешкав у столиці в одній із двох квартир, які належали його батькам. Інколи я навідувалася додому. Привозила гостинці мамі й татові, а також багатьом двоюрідним і троюрідним молодшим. Мене в селі всі діти чекали з нетерпінням. Брат після служби влаштувався працювати до місцевого фермера. На той час він заробляв непогані гроші. Зустрічався з дівчиною. Єдине, що непокоїло маму, так це те, що він часто гуляв. Але я її заспокоювала. Одружиться, підуть діти, то не буде часу на гульки.

Через рік мого чоловіка запросили на роботу за кордон. Я поїхала разом з ним. Там народилася наша дочка. Спілкуватися з батьками та рідними стало важче. Мобільні телефони були ще не в кожного, та й навряд чи це допомогло. В нашому селі ледь ловило радіо. Із запізненням через лист я дізналася, що померла спочатку мама, а потом й батько. Шли роки. З братом спілкувалися не часто. Один-два листи на рік, та й то в кращому випадку.

Одного разу моя донька запитала, чому вдома ми розмовляємо не так, як з нашими знайомими чи сусідами. Я їй розповіла, що ми родом з села. Показали їй фотографії дідуся та бабусі. Розповіла про наше життя. Й так мені стало сумно, що одразу захотілося поїхати додому. В наступну відпустку ми домовилися з чоловіком, що відвідаємо моє рідне село.

Всю дорогу я уявляла собі якою буде радісна зустріч з братом та його дружиною й донькою. Як моя Софійка буде гратися з сестричкою. Побачить тварин, яких до цього бачила тільки по телевізору. Побігає босою по садку. Я навіть не уявляла, що зустріч буде настільки зіпсована.

Ще під’їжджаючи до будинку я помітила, що огорожа залишилася та сама, що була за мого дитинства. Тільки зараз вона трималася на чесному слові. На подвір’ї не по кутках валяється усілякий непотріб. Будинок, в якому ми мешкали ще з батьками не змінився, тільки потроху починав розвалюватися. На прив’язі на нас кидався “висушений” пес. Його шкура прилипла до кісток, а шия ледве могла втримати ланцюг.

За хвилину до нас вийшла жінка з розпухлим обличчям, наче вилізла з вулика. Одразу було помітно, що це результат довготривалого вживання алкоголю. Я побачила що це була братова дружина. Це був перший шок пережитий мною в той день. Згодом з хати вийшов Владислав. Заспаний, з синцем під оком та в брудних штанах і порваній сорочці. На його обличчі я побачила здивування й сором. Зрозуміло, що залишатися там ми не могли. Вирішили, що посидимо кілька годин, порозмовляємо, а далі ми з чоловіком поїдемо до готелю.

Від брата я дізналася, що їхню доньку забрали до дитячого будинку за те що вони не виконували батьківських обов’язків. Коли я побачила свого рідного брата, то мені хотілося плакати й кричати. Невже в такі молоді роки він перетворився на старого діда. Поламаний на бік ніс, вибиті зуби та пожовклі від сигарет пальці. Я не пізнавала свого Владика.

По дорозі в готель я плакала. Чоловік запропонував відправити їх спочатку до клініки, а потім влаштувати працювати десь у місті. Завтра знову поїдемо до них та запропонуємо свою допомогу. Адже я не можу покинути брата в такому стані.

 

Реклама

Також цiкаво:

Close