Я декілька років працювала психологом у дитячому будинку. За цей час я побачила просто безліч дітей, яким потрібна була допомога спеціаліста. Хтось змирився з новим становищем, хтось так і не зміг… Але маленька Катя запам’яталася мені на все життя.
Тоді я тільки закінчила навчання. Я вже давно знала, що піду працювати в дитячий будинок. Мені це здавалося благородною місією, з якою зможу впоратися тільки я. Я була неймовірною максималісткою, мені здавалося, що я зможу знайти підхід до будь-якої дитини, що зможу «полегшити» їхнє життя та стати другом. Але, скажу чесно, не завжди мені вдавалося «достукатися» до дитини та допомогти їй пройти адаптацію, особливо до тих, хто виховувався в сім’ї та пам’ятав своїх батьків.
Як тільки я вийшла заміж та завагітніла я покинула цю свою роботу. А після декрету я влаштувалася працювати вже у школу. Не скажу, що тут робота була простішою, але морально не такою складною точно.
Семирічна Катя з’явилася в дитячому будинку, коли я працювала там десь рік. Її батьки зловживали алкоголем, тому давно стояли на обліку як неблагополучна родина. Мати ніде не працювала, батько перебивався випадковими заробітками. Майже кожного дня у квартирі подружжя були «гулянки». Дівчинка виховувалася в повній антисанітарії. Часто батьки взагалі забували про її існування, і дівчинці доводилося ходити голодною протягом декількох днів. Часто сусіди приносили Каті щось поїсти, з однолітками ж дівчинка не спілкувалася взагалі.
Катя не знала навіть про елементарні правила особистої гігієни. Звісно, вона не вміла ні читати, ні писати, ні рахувати. До дитячого садочку Катя не ходила, як і до школи, хоча за віком тоді вже мала ходити до першого класу.
Коли дівчинка потрапила до нас, то була дуже налякана. Я намагалася з нею поговорити, усе пояснити. Я сказала Каті, що їй тут буде краще. У неї буде власне ліжко, чиста постіль, її будуть годувати тричі на день – завжди, а не тоді, коли заманеться. Також з нею будуть працювати вихователі, навчать її читати та писати. Ми будемо з нею потім разом читати казки про принцес, а це так цікаво!
Та Катя не хотіла нікого слухати. Вона постійно питала, коли прийдуть батьки. Тоді вона попросилася їм зателефонувати. Такого не практикувалося, але дівчинка була у відчаї, тому я наполягла, щоб вона це зробила. А коли ніхто не взяв слухавку, то Катя вдала, що розмовляє з мамою. Вона сказала, що дуже сумує та попросила їх приїхати за нею.
У нас був дуже гарний дитячий будинок, з добрими вихователями. Та мене завжди дивувало, що діти надавали перевагу жити в антисанітарії з нетверезими батьками, ніж у дитячому будинку. А саме 80 відсотків з усіх тут були сиротами при живих батьках.
Батькам Каті надали другий шанс. Вони мали пройти курс реабілітації, регулярно провідувати доньку та на суді через деякий час представити докази того, що вони виправилися й тепер можуть нормально доглядати за своєю дитиною. Я все це знала, але дівчинці, звичайно, не розповіла.
Катя час від часу намагалася додзвонитися до батьків. Та вони ніколи не брали слухавки. Знайомі повідомили нам, що батьки Катя навіть не намагаються змінитися. Але навіть коли через декілька місяців вони не прийшли її навідати, Катя не втрачала оптимізму. Вона всім говорила, що тоді, першого разу, говорила з мамою, і вона пообіцяла, що вони з татом скоро її заберуть.
Та батьки провідали Катю всього один раз за рік. Вони принесли їй смаколиків. Дівчина була дуже щаслива та спитала, коли вони її заберуть додому, та ті лише опустили голови додолу й сказали, що Каті доведеться залишитися в дитячому будинку. Тоді вогник у дитячих очах погас!
Я не знаю, як далі склалася доля Каті. Але ця дівчинка запам’яталася мені на все життя!