ЖИТТЯ

Коли мене на зустрічі випускників прийняли в компанію багатіїв, мені було не цікаво з ними спілкуватися, тому в компаньйони я обрала свою сусідку по парті, з якою товаришувала

Багато дівчат з мого класу мріяли вирватися з провінції, знайти багатого чоловіка і жити «на широку ногу», ніде не працюючи. Я не була виключенням. Багато грошей у моїх батьків не було, тому я могла розраховувати тільки на свої сили.

Завдяки моїй старанності мені вдалося закінчити школу з відзнакою та вступити до столичного університету на бюджетне місце. Щоб не втратити стипендію, мені доводилося багато часу приділяти навчанню, тому багатих кавалерів було ніколи шукати.

Одного разу за справу взялася моя близька подруга, з якою ми жили в одній кімнаті гуртожитку. Вона допомогла мені підібрати красивий одяг зі свого гардеробу, і ми пішли в нічний клуб.

Реклама

Щойно ми зайшли до закладу, до нас підійшли знайомитися два молодих чоловіки. Моя подруга шептала мені на вухо, що це все завдяки мені, бо з нею таке відбувається вперше, щоб кавалери клеїлися прямо з порогу.

Ми цілий вечір спілкувалися з цими хлопцями. Оскільки я не дуже люблю гучну музику, то дуже швидко мені захотілося додому. Подруга залишилась, а я викликала таксі та вже збиралася сідати в авто, як мене наздогнав Сергій, один з наших нічних кавалерів. Він хотів супроводжувати мене додому, я не відмовилась. Неподалік нашого гуртожитку був сквер, там ми проговорили майже до ранку.

Сергій був не з бідної родини. Він працював на батьковій фірмі й заробляв непогано. У свої 25 він уже мав квартиру, куплену за власні гроші. З цього дня ми почали зустрічатися. Здавалося б, я уже за крок до своєї мрії – стати дружиною багатого киянина. Але одного дня я зрозуміла, що не відчуваю до цього хлопця якихось особливих почуттів, тому повідомила йому про це, і ми розсталися.

Після закінчення ВУЗу я повернулася в рідне містечко і влаштувалася працювати бухгалтером до місцевої будівельної компанії. Тут я і познайомилася зі своїм чоловіком Андрієм. Нам вистачило півроку, щоб зрозуміти, що не можемо жити один без одного, тому ми одружилися.

Андрій працював бригадиром, мав непогану зарплатню. Через два роки нашого подружнього життя у нас народилася двійня – хлопчик і дівчинка. Саме тоді я зрозуміла, як добре бути в рідному містечку, де є підтримка. Моя мама допомагала мені з дітками, бо сама я, мабуть, не впоралася б.

Коли моїм двійнятам виповнилося по 2 роки, я влаштувала їх до дитячого садка, а сама вийшла на роботу. Керівництво ввійшло в моє становище, тому дозволили мені працювати неповний день. Ми з чоловіком не були бідняками, але й не розкошували.

Одного дня до мене зателефонувала моя однокласниця і повідомила, що в цьому році у нас зустріч – 10 років після закінчення школи. Мені дуже хотілося побачити своїх однокласників, тому я підтвердила свою присутність. Щоб мати гарний вигляд, я купила нове плаття, туфлі у мене були, як нові, бо я їх рідко взувала. Зачіску я зробила в перукарні. За мірками нашого містечка, я мала прекрасний вигляд.

Побачивши в ресторані своїх однокласниць, я розгубилася. Кожна з них була схожа на ляльку Барбі. Всі вони, як одна, вихвалялися, що живуть у Києві та мають багатих чоловіків. Тільки я та моя подруга, з якою я сиділа за однією партою, жили в містечку. Клас розділився на дві групи. Багатії сиділи та спілкувалися окремо.

У мене залишився неприємний осад на душі від цієї зустрічі. Але домашні клопоти швидко витіснили погані спогади, і життя потекло звичним руслом.

Будівельну фірму, в якій ми з чоловіком працювали викупили іноземні інвестори. Оборот компанії зріс. Андрієві запропонували підвищення, тому дохід нашої сім’ї значно зріс. Я пішла з роботи, тому тепер могла більше часу приділяти вихованню своїх діток. Мені дуже подобалося досліджувати світ разом з ними. Але мої погляди на виховання не дуже вписувалися в радянські стандарти, якими керувалися в нашому дитячому садку.

Спочатку я створила форум для мам нашого містечка. Я зі своєю подругою мала вже ідею створення дошкільного закладу, який би сприяв всебічному розвитку дітей. На форумі ми знайшли багато однодумців, які б привели своїх діток у наш приватний дитсадок. Так ми організували власний центр розвитку дітей. Це приносило не тільки стабільний дохід, але й задоволення.

Тепер я одягалася в фірмовий одяг, їздила на дорогому автомобілі. Декілька разів на рік ми всією сім’єю їздили на відпочинок за кордон. Я була задоволена своїм життям.

Звичний ритм життя перервав дзвінок однокласниці, яка знову запрошувала на зустріч випускників. Спочатку в пам’яті спливли спогади про той невдалий вечір 5 років назад. Але тепер і я можу похизуватися дорогими нарядами та багатим чоловіком, тому запрошення прийняла.

Настав день зустрічі. Місце відпочинку не змінилося. Я увійшла в ресторан на високих каблуках у вишуканій сукні від відомого дизайнера. Однокласники не відразу впізнали мене. Я була прийнята до компанії багатіїв, але мені не було, про що з ними поговорити. Тому в компаньйони на вечір я обрала ту ж сусідку по парті, що і 5 років тому.

Хоча ми живемо в одному місті, але зустрічаємося дуже рідко. Цілий вечір ми ділилися розповідями про виховання своїх дітей, побут та відносини з нашими чоловіками. Я навіть пообіцяла знижку для її дітей у моєму дитсадку. Це був чудовий вечір. Єдине, що мене засмучувало – це перешіптування заможної частини нашої компанії, які вважали, що я, як була провінціалкою, так нею і залишилась. І навіть дорогий одяг це не замаскував.

Я знову поверталася додому засмучена. Коли на порозі зустрілася поглядом з люблячими очима чоловіка, всі смутки вивітрилися з моєї голови. Я зрозуміла, що думки інших людей для мене не важливі. Головне, щоб коханий чоловік і діти завжди були поруч. А однокласників мені дуже шкода, бо вони не розуміють справжніх життєвих цінностей. Головне в житі – не продати за гроші свою людяність.

Реклама

Також цiкаво:

Close