Коли мої батьки зaruнyли, то ніхто з родичів не захотів мене забрати до себе! Так я опинилася в дuтяч0му бyдuнкy, а там мене почали дpaжнuти старші дівчата

У мене була чудова сім’я – я, тато та мама. Тато багато працював, щоб забезпечити родину, а мама була домогосподаркою та займалася моїм вихованням, мої батьки дуже тісно спілкувалися з усіма родичами, тож у нас була велика родина. У нас була гарна квартира та власний автомобіль. Саме він і став причиною тpareдії, яка назавжди змінила моє життя…

Сталося це незадовго до мого п’ятнадцятиріччя. Ми їхали від бабусі з маминого боку, вона жила в передмісті, там було дуже гарно – свій сад, та ще й річка поруч, тому ми часто їздили відпочивати туди на вихідних. І тут раптово автомобіль із зустрічної смуги вилетів просто на нас. Після я нічого не пам’ятаю. Прокинулася я в лікарні через декілька днів. Що моїх батьків не стало, мені повідомила моя тітка.

Після того, як мене виписали з лікарні, я деякий час була у бабусі. Батьки мого тата вже давно померли, я їх не знала, та в мене ще була тітка – мамина сестра. Бабуся мала велике господарство та проблеми зі здоров’ям, тому не могла мене взяти до себе. А тітка сказала, що в неї й так двоє дітей, тому вона також не може мене взяти. Ще одна тітка, мамина двоюрідна сестра, яка жила в іншому місті, приїхала мене відвідати та сказала, що вона не може прийняти мене в себе. Дядько Олег, рідний брат батька, навіть не приїхав. Та він жив далеко, і я переживала, що йому взагалі ні про що невідомо.

Так я опинилася в дитячому будинку. Мені вже виповнилося 15 років, тому я мала залишитися там усього на два роки, доки закінчу школу. Мене поселили в кімнату, де жили ще чотири дівчинки. Вони були добрими та привітними, показали мені все та розповіли про розпорядок. Та я все одно ніяк не могла звикнути та часто плакала ночами.

Одного разу на перерві до мене підійшли дві дівчини з 11 класу. Вони почали мене дражнити, стали говорити, що мої батьки, напевно, від мене відмовилися, бо я «страшна та тупа». Я не хотіла їм розповідати свою історію, але такі насмішки не могла витримати, тому заплакала. Тоді одна з дівчат штовхнула мене. Я впала та вдарилася головою, втратила свідомість. Я прокинулася у своїй кімнаті, медсестра була поруч, вона сказала, що з моєю головою все гаразд, хоча є велика гуля. Вона дала мені знеболювальне та сказала, що я повинна зайти до неї вранці, а на заняття поки можу не ходити.

Наступного дня до мене в кімнату прийшла одна з дівчат, які мене ображали. Вона сказала, що вихователька розповіла їм, що мої батьки загинули, і тому я опинилася тут, вона вибачилася та сказала, що їй дуже прикро, що вони з подругами так вчинили. Та дівчина розповіла, що її батьки також загинули, але давно, вона майже їх не пам’ятає, і її родичі також не захотіли брати малу дитину до себе.

Через тиждень та дівчина знову прийшла до мене. Вона була дуже радісна. Дівчина розповіла, що змогла пробратися в кабінет директора закладу та знайти інформацію про мене. Вона сказала, що знайшла адресу мого дядька Олега та написала йому. Виявилося, що він справді не знав, що його брат з дружиною загинули, він пообіцяв, що приїде за мною. Він уже давно почав переживати, бо брат не відповідав на його дзвінки дуже довго.

Я пам’ятала дядька Олега, як дуже доброго та чуйного чоловіка. Тато з ним спілкувався переважно телефоном, раз на декілька років він приїздив до нас. У нього була дружина, та дітей не було.

Через декілька днів дядько Олег приїхав. Я вже не сподівалася, що мене хтось забере, та він і справді сказав мені збирати речі! Мені довелося переїхати на інший кінець країни, та в мене знову є родина. Я швидко знайшла спільну мову з дружиною дядька, вона виявилася прекрасною жінкою і полюбила мене як рідну.

Зараз я закінчую 11 клас. І я завжди буду вдячна дядькові Олегу та його дружині. Вони стали мені другими батьками.