Мені 26 років, а чоловіку – 29, ми понад чотири роки моталися по винайманих квартирах, де тільки не жили — в гуртожитку, в селі, тому весь цей час мріяли про власний дах над головою. Нарешті, нам вдалося назбирати необхідну суму грошей на купівлю квартири. Радість була безмежна! Ми пишалися з Андрієм, що тепер нам ніхто не буде дорікати за великі комунальні послуги тощо. Мій чоловік дуже працьовитий, ми завжди підтримували одне одного у всьому.
У мене ще є сестра Марія, молодша за мене на два роки, вона розлучилася з чоловіком і тепер виховує дочку сама, живуть вони у наших батьків. Звичайно, на новосілля ми запросили всіх родичів та друзів, але потім про це пожаліли…
Мої батьки наче ошаліли — почали заздрісно оглядати наші апартаменти та заглядати в кожен куточок, їх цікавило абсолютно все, що лежало на видному місці. Ми з Андрієм старалися не звертати увагу на таку зухвалу поведінку і вже чекали закінчення вечора. Мені було соромно за своїх родичів, бо родина чоловіка вела себе пристойно, вони вихваляли нас і навіть свою допомогу пропонували, але ми відмовилися, бо ремонт вже зробили.
Справа в тому, що мої батьки та сестра живуть в селі, будинок у нас звичайний, багатством не виділяємося, але я все одно не можу зрозуміти поведінку сестри Марії, мені здається, що то була заздрість.
Так, ще тиждень мої родичі навідувалися неочікувано до нас у гості, аби тільки побути в пристойній квартирі, а потім сталося те, що виходить вже за рамки пристойності…
Молодша сестра Марія зі своєю чотирирічною дочкою з самого ранку постукала у наші двері, ми ще спали, але скоро мали збиратися на роботу. Андрій відчинив і відразу покликав мене, він навіть не хотів знати, що сестра хоче. Я вийшла зі спальні й відкрила рот від здивування — Марія була з валізами!
– Ну що, сестро, приймай нових сусідів. Ми у вас поживемо трохи, думаю, року вистачить, ну поки я собі чоловіка не знайду, – сказала Марія з усмішкою на обличчі.
Вона затягнула у вітальню свої валізи та почала розкривати їх, всі речі повипадали на підлогу. Я мовчала декілька хвилин, бо була в шоці з нахабності, злість кипіла всередині.
– Маріє, ти навіть не попередила! Хто тобі сказав, що можна просто так приходити у наш дім з валізами та дитиною і заявляти, що ти тут будеш жити? Ви з мамою мене за кого маєте?
– Ти давай не кричи при моїй дочці, краще б вже на стіл накривала, бо ми з малою поки доїхали, то вже зголодніли. Дивися ти на неї, зазналася, рідну сестру у квартиру не пускає! Ділитися треба, ми виросли разом, ти нічим не краща за мене. Тому показуй, де речі ставити, виділи нам шафу і йди собі на роботу, а я тут дещо переставлю, не подобається мені цей дизайн.
– Ти навіть не смій нічого тут чіпати! Хочеш жити окремо від мами, то наберися совісті та працелюбства, а ще розуму б не помішало і вперед! А тут тобі не місце, ми з Андрієм хочемо вдвох жити, якби ти не була такою наглою, то ще б може і пустили, а так…
– А я зараз твоєму Андрію таке розкажу, що він до мене піде, я ж краща жінка за тебе!
Тут Андрій зайшов до кімнати, мовчки зібрав речі сестри, взяв її під руку і вивів з квартири, поки та кричала за дверима, він вивів дочку Марії й викинув їхні речі, а потім спокійно сказав: “Щоб більше тебе тут не бачив!”.
Після цього сестра пожалілася мамі та всім нашим родичам, що ми її вигнали, тепер мама зі мною не розмовляє, а сестра пускає по селу брудні плітки. Ми з Андрієм вирішили, що будемо мудрішими й не відповідатимемо брудом на бруд, тому живемо собі у своє задоволення, будуємо плани та хочемо завести дітей.