Донька прийшла до батьківської хати знову. Хоча Володимир Іванович, її тато, шість років тому вurнав Марію з дому

На околиці невеличкого занедбаного села стояла одинока хатка. У ній жив самотній і старенький дідусь Володя. Ще декілька років тому було у нього все добре. А зараз геть зістарився колишній водій молоковоза. Почував він себе погано і фізично, і морально.

Вісім років тому від тяжкої хвороби померла його дружина Ганна. Залишився він один з двома дітьми. Старшого сина звали Сергієм, а молодшу доньку – Лізою. Добре, що діти були вже майже дорослими.

Спочатку одружився Сергій. Володимиру Івановичу подобалася невістка. Вона була чемною, вродливою, а ще й заможною. Марина щиро покохала Сергія і робила все, щоб бути з ним. Однак хлопець не дуже хотів одружуватися на дівчині. Мовляв, не любив він її. Та батько вмовив: «Як трапилася така гарна дівка, то й одружуйся. Вона за тобою он як! Немає чого перебирати! За перебір Бог, як кажуть, дає чорта у двір!»

Батьки Марини не хотіли, щоб вона одружувалася з Сергієм, бо у нього родина не мала таких статків, як у них. Та єдина донька наполягла на своєму – і весілля таки відбулося. Дуже радів цьому Володимир.

А от вибір Лізи батько не поділяв. Вона зустрічалася з хлопцем Стасом, який виховувався у дитячому будинку.

– Ну нащо тобі той дурисвіт? Що ти знайшла у ньому? Думаєш, що щаслива з ним будеш? Не сміши мене, дочко! Не дозволю, щоб ти за нього заміж виходила!

Та Ліза і Стас кохали один одного. І наперекір батьковому бажанню подали заяву до РАГСу. Як дізнався про те Володимир – то розгнівався дуже. Він вигнав доньку з дому.

Минуло декілька років. Життя, як завжди, вносить свої корективи. Сергій з Мариною виїхали жити за кордон. Де і що з Лізою Володимир Іванович не знав. Вигнав її – і після того не бачив ні разу. Він, звичайно, чув від людей, що живе вона добре зі Стасом. Мешкають у квартирі, яку дали зятю. Навіть казали: вагітною Ліза була.

Залишився Володимир самотнім у порожній хаті. Навіть односельці не хотіли з ним спілкуватися через те, що вигнав Лізу. Немає з ким і до столу сісти. Навіть слова сказати – кому?

Сумно й тривожно було Володимиру. Якраз у переддень свого 60-річного ювілею зліг чоловік. Погано йому, серце безперестанку боліло. В хаті холодно. Немає сил і дровець нарубати. Лежить та й розмірковує про своє життя.

Аж тут двері рипнули. До хати забігло хлопча років двох, а за ним Ліза та Стас.

– Що, тату, пустите з іменинами привітати? – почувся голос доньки.

Володимир Іванович вже було подумав, що відійшов у той світ, що це марево якесь, чи сон. Та донька підійшла та міцно обійняла батька. Він ледь не розплакався.

У будинку світло й тепло стало. Донька вечерю святкову смачну приготувала. Давно вже у батька такого не було. Зять дров нарубав, у печі розтопив. А маленьке онуча бігає по хаті, сміється-заливається.

Це був найкращий подарунок для Володимира, мабуть, за всі роки. На душі було тепло і радісно. Як добре, що у нього є родина!