Чоловік нахабно повісив на неї купу кредитів, і залишив у старенькій хаті в селі, з трьома дітьми.

Минулої неділі у нас була зустріч одногрупників. Вже 10 років, як ми закінчили навчання в університеті. І звісно, за традицією вирішили зібратися, трошки посидіти у ресторані.

Минуло не мало років. Багато хто із нас змінився, не тільки всередині, але і ззовні. Але погляд залишився той же. Кожен хто заходив у зал, ми одразу впізнавали. У той день, ми ніби повернулися у ті прекрасні роки. Стільки приємних спогадів і веселих моментів у нас було за роки навчання.

І тут заходить жінка. Спочатку, ніхто із нас її не міг впізнати. Подумали, можливо якась викладачка, але ми не запрошували наших викладачів.

Виявляється, це була наша одногрупниця — Мирослава Глушко. Колись вона була найвродливіша дівчина з групи. Вона зачаровувала усіх своєю красою, гострим розумом, щирістю та відвертістю. За неї бігали практично усі хлопці університету. А на 8 березня, вона отримувала найбільшу кількість подарунків від своїх прихильників.

А зараз ми побачили зовсім іншу картину: не доглянуте волосся та шкіра, замучений та стомлений вигляд, потріскані та брудні руки від роботи. Ми не могли повірити своїм очам, адже звикли її бачити абсолютно іншою.

Мирослава у порівнянні з нами виглядала набагато старшою. Нам усім стало цікаво, що ж таке трапилося у її житті. Як згодом виявилося, вона навіть не хотіла йти на цю зустріч, але її діти змусили. Хотіли, щоб мама трошки відпочила від цієї буденної роботи та нарешті відчула себе щасливою, хоча б на декілька годин.

Чоловік нахабно повісив на неї купу кредитів, і залишив у старенькій хаті в селі, з трьома дітьми.

Ми всі її підтримали та вирішили допомогти, адже не хотілося бути на її місці. Виділили один день та поїхали усі до неї в селище. Дівчата допомогли їй навести порядок із зовнішнім виглядом, а хлопці з ремонтами та чоловічою роботою по домі.

Адже ми ще зі студентських років звикли допомагати один одному у будь-якій ситуації. І саме це нас завжди об’єднувало.