Кому потрібна «жінка з причепом»? Тепер у моєї доньки нова сім’я

Моя Юля розлучилась з чоловіком, коли їх спільній донечці було лише півтора року. Зараз її 34, а доньці 12 років. Розлучилась вона з першим чоловіком, бо той почав нахабно зраджувати їй, і навіть не приховував цього, пробачити його вона не змогла.

Донька з онучкою переїхали жити до нас з чоловіком. Ми були не проти, бо знали про ситуацію у їхній сім’ї й щиро надіялися, що донька зустріне когось кращого.

Ми з чоловіком почали допомагати доньці, щоб мала вільний час на особисте життя й так склалось, що уже через рік донька почала зустрічатися з чоловіком, а коли Оленці, нашій онучці, було 7 років, вони почали жити разом, доньку вони до себе не забирали певний час, бо вона вже почала ходити у школу з нашого району.

Донька з новим чоловіком орендували квартиру в іншому кінці міста, а коли дізналися про те, що Юля вагітна, то вирішили перебратися до нас.

Пощастило, що у нас з чоловіком трикімнатна квартира, тому всім місця вистачило й у кожного був особистий простір. Незабаром народився наш онук, і мені зовсім не сподобалось те, що почало відбуватися далі.

Спочатку я надіялась, що мені все це здається, але навіть чоловік це зауважив. Наша донька любила молодшого сина, а до Оленки ставилась, як до чужої або й гірше. Вони з чоловіком часто ображали її, могли навіть руку підняти. Я не могла за цим всім спокійно спостерігати, намагалась поговорити з батьками, але все даремно.

Незабаром, онук пішов у дитячий садок, й донька змогла вийти на роботу, тоді вони з чоловіком почали відкладати гроші на перший внесок на власну квартиру. Незабаром вони змогли назбирати, й ми з чоловіком лише просили їх, щоб купили квартиру неподалік від нас, бо внучка вже ходила у четвертий клас, а міняти у такому віці школу великий стрес, а він їй не потрібний.

Звичайно, діти й тут нас не послухали й купили квартиру у тому районі, у якому колись жили, а коли я запитала, як Оленці до школи добиратися, то вони повідомили, що вона залишиться жити з нами, у неї тут все, і школа, і друзі, і гурток танців.

– Мамо, чого ти? Ми вже з Оленкою про все поговорили! Вона сама сказала, що не хоче їхати з нами й жити в одній кімнаті. Вона хоче залишитися з вами! – говорить донька.

І спочатку все складалось досить щасливо. І зять, і Юля сумували за Оленкою й часто її навідували, забирали до себе, водили у кафе та й вихідні вона проводила у них. Потім це ставало все рідше і зараз мама навідується до доньки максимум тричі на місяць. Грошима ніхто нам не допомагає, навіть аліменти, які б ми мали отримувати від першого чоловіка Юлі залишаються у неї. Звичайно, у нас маленькі пенсії, живеться важко й було б добре, якби нам допомагали молоді, але вони мов хочуть забути Оленку, як поганий сон і дівчинка сама це відчуває.

Кілька днів тому вона почула нашу розмову з чоловіком про те, що Юля погана мама й лише промовила: «Та «причеп» нікому не потрібен!». Я не могла повірити, що маленька дівчинка так про себе говорить, боляче усвідомлювати, що це провинна твоєї доньки, але чи можна щось змінити й чи варто взагалі?