Краще шкодувати про те, що зроблено ніж про те, що так і залишилося мріями через страх

Прожити життя так, як хочеться. Хіба це не щастя?

Наше життя наповнене спогадами. Вони – наш найголовніший скарб. Завдяки ним у нас є змога подорожувати та гріти душу теплими моментами. Вони це – ключ до нашого минулого, теперішнього та майбутнього. Це і є ми. І коли нам буде вісімдесят, ми сидітимемо у кріслі під старим дубом, тримаючись за руки, саме вони допоможуть нам прожити історію ще раз, згадати поразки та перемоги, помилки та правильні рішення, які й привели нас на цей шлях.

Герберт Джордж Веллс якось сказав: “Кожен з нас має машину часу: завдяки спогадам ми подорожуємо у минуле; мрії переносять нас у майбутнє.” І це влучання в яблучко. Адже важко сказати краще.

Тож запустімо свою машину часу та повернемося в минуле. Якими ми були?

Молоді, безтурботні та закохані. У нас була мрія. Прожити життя так, як хочеться. Хіба це не щастя? Ми вірили в те, що місія кожної людини на цій Землі – зробити так, щоб, коли вам буде вісімдесят, і ви сиділи в кріслах під старим дубом, то думалось лише про те, що життя прожите не дарма, і ви залишили за свою слід у багатьох історіях.

І ні, це не про те, щоб постійно розвиватися та досягати цілей. І не про виклики долі.

Це навіть не про духовний розвиток та виховання дітей. Так, про це пишуть у багатьох книжках. Проте, ні. Це про те, щоб бути щасливим та насолоджуватися тим, що робиш. Це вірити у себе та любити те, що робиш.

І так це може бути будь-що.

Колись я спитав у своїх батьків, чи втілили вони в життя всі свої мрії, чи реалізували бажання та чи досягли всього, чого хотіли. Вони сказали “ні”. І тоді я поставив їм ще одне запитання: “А що вам завадило?” “Страх”.

І тоді я зрозумів, що не хочу боятися. Ні, я не повторю їхні помилки. Страх не стане моєю перепоною до щастя. Мене не буде цікавити думка чужих людей, я не дам остраху поглинути себе. Мені буде байдуже на те, як дивляться на мене люди, коли я голосно сміюсь або коли крастиму квіти біля міської бібліотеки, щоб здивувати дівчину, чи коли ми будемо обливатися водою та наздоганяти один одного, як у дитинстві, коли нам буде далеко за сорок.

Страх не закує мене в кайдани та не повісить ланцюги. Я подивлюся йому в обличчя і скажу: “Ні”. Ні безглуздим стереотипам та рамках, ні осуду, ні нав’язливим нормам та правилам, ні тому, що мені не подобається.

Так, є ті хто бояться. Їм не вистачає сміливості протистояти силі переконань. Та хіба все те, у що ми вірили, це правда? Ні. Тому потрібно зазирнути глибоко всередину і запитати себе, чого насправді хочете ви. Я думаю, що відповідь буде лежати на поверхні.

Всі ми хочемо бути щасливими.

Без забобон та злих очей, без зайвих думок та наперекір тим, хто не вірить у те, що, щоб прожити життя так, як хочеться і пишатися тим, що лишилося за плечима, потрібне одне єдине: сказати “ні” страху.

От і все.

Також можна просто ігнорувати нахабних людей, що просять вас принести себе в жертву заради навчання, дружини, дитини чи відпочинку. Забудьте про них та вчиняйте так, щоб коли машина часу перенесе вас у будь-який зі спогадів ви посміхалися та знали, що воно було того варте!