Бабуся залишила мені у спадок двокімнатну квартиру у центрі нашої столиці. Ми жили неподалік від міста й не хотіли переїжджати до шумного центру, тому прийняли рішення здавати її в оренду.
Квартирантів довго нам шукати не довелось. Виставили оголошення, і вже друга сімейна пара, що нам зателефонувала, стали нашими квартирантами. Ми вирішили їм не надокучати й не приїжджали додому, а всі виплати вони переводили нам на картку. Але минуло кілька місяців, як до нас почали дзвонити сусіди й скаржитися на постійні крики посеред ночі, бійки та голосні вечірки.
Через тиждень після вигону минулих квартирантів ми знайшли Олю й Мішу. Вони мені дуже сподобалися. Двоє скромні, милі, молоді та спокійні. Але вже так сталось, що у столиці вони недавно й планують поєднувати роботу з навчанням, тому поки грошей у них немає. Ми підписали договір оренди без завдатку, а саме він гарантував нам страхування від будь-яких форс-мажорів.
Власне, вони були прекрасними квартирантами. Першого числа кожного місяця ми вже отримували оплату. Сусіди ні разу не дзвонили нам, щоб сказати щось погане, а коли раптово зустрічалися, то тільки хвалили пару.
Жили вони там вже два роки й раптом посеред місяця нам зателефонував Міша.
– Привіт, ми тут подумали, що хочемо ремонт зробити у спальні. Підлогу замінити, ламінат поставити й стіни пофарбувати! – запропонував хлопець.
– Це дуже хороша ідея і я б погодився, але боюсь, що у мене на це зараз коштів немає взагалі! – відповів чоловік.
– А за це ви можете взагалі не хвилюватися. У нас на роботі неправильно підрахували матеріали й лишилось багато, а мені керівник все віддав за старанну роботу. От ними все і зробимо!
– Ну, що ж, робіть!
Наступні кілька місяців ми не навідувалися у квартиру, але згодом Міша нас приголомшив новиною, повідомивши, що вони з’їжджають. Чоловік мій їхав перевіряти стан квартири з поганим настроєм. Він був переконаний, що молода пара хоче нажитися на нас через ремонт.
Але приїхавши ми помітили ремонт у всіх кімнатах. Квартира виглядала дуже доглянуто, чисто й охайно, тому мій чоловік спокійно промив: «Скільки ми вам винні за цю красу?»
– Ніскілечки. Я ж казав, що мені на роботі це все дають, а робив я це все для себе. Хотіли ж тут жити. Але наші батьки зібралися й зробили подарунок на заручини – квартиру! То тепер їдемо до своєї квартири!
Ми прощалися зі своїми квартирантами зі сльозами на очах! Нехай у кожного орендодавця будуть такі хороші й милі квартиранти!
