Хочу розповісти вам цю історію, щоб ви вчилися цінувати своїх батьків вже, адже ми не знаємо, коли прийде та остання хвилина…
Ця історія про мою знайому Лесю Вікторівну. Її я знаю лише з хорошої сторони, добра, щира, завжди прийде на допомогу.
З нею я познайомилась, коли Петро, її чоловік, привіз до нас у село. Вони тут купили будинок. Зі всіма сусідами швидко знайшли спільну мову, тому всі лише раділи, коли у них одна за одною народилися дві донечки.
Чужі діти завжди швидко ростуть, і ці дівчатка не були виключенням. Я не встигла й кліпнути, як вони вже збирали дітлахів у себе на подвір’ї та гралися з ними. Доки дівчатка гралися, молода мама готувала їсти та працювала у хліві та на городі. Все це випадало на її тендітні плечі, тому що Петро цілими днями працював.
За важкою роботою батьки й не помітили, як їхні донечки стали дорослими, та вони були змушені з ними прощатися, адже ті відправлялися у місто на навчання. Спочатку одна пташечка покинула родинне гніздо, а за нею і друга вилетіла. От лише батьки ніяк не могли змиритися, що тепер у їхньому будинку немає дівчачого сміху. А на дворі немає криків інших дітей.
З часом вони змирилися, адже знали, що всі діти виростають та відправляються у самостійне плавання. А потім вони порадували батьків звісткою про одруження. За ним у них почалось доросле самостійне життя, у власному домі, з хорошою роботою та очікуванням своїх діток. За всіма цими турботами вони майже припинили відвідувати батьків.
За кілька років не стало Петра, і Леся Вікторівна мов опустіла. Вона рідко виходила з дому, лише для роботи, постійно сиділа дома, переглядала фотографії з щасливими моментами та плакала.
Одного такого дня Леся вийшла на вулицю й відчула себе погано. Ми з нею у той день перекинулися кількома словами, вона з посмішкою пригадала своїх рідних і сказала, що це чудовий момент, щоб їм зателефонувати.
Вдома, вона зручно вмостилась на ліжку і спочатку зателефонувала до старшої доньки, намагаючись побороти головний біль, що не давав їй спокою.
– Мамо, я не можу говорити, – промовила суворо старша донька. – У нас все добре, але на роботі проблеми, зараз їх вирішую. Я тобі завтра або десь на вихідних зателефоную, і ми поговоримо. Бувай!
– Бувай… – промовила Леся Вікторівна уже у тиху слухавку. До молодшої доньки дзвонити не хотіла, вона зараз у декреті, можливо, маленька онучка спить.
Поклала телефон на тумбочку збоку й вирішила трішки подрімати, щоб угомонити той біль, що лише ріс у ній.
«Невже дітям завжди було так все одно на рідну матір?» – подумала вона і заснула. Тепер вже навічно.
Дорогі мої, цінуйте своїх батьків, вони ваші близькі люди, ви ніколи не знаєте, що може з ними трапитися уже завтра.
Напишіть нам свою думку про прочитане.
