Леся давно жила сама у своєму будинку, чоловіка її не стало, а дві любі донечки

Хочу розповісти вам цю історію, щоб ви вчилися цінувати своїх батьків вже, адже ми не знаємо, коли прийде та остання хвилина…

Ця історія про мою знайому Лесю Вікторівну. Її я знаю лише з хорошої сторони, добра, щира, завжди прийде на допомогу.

З нею я познайомилась, коли Петро, її чоловік, привіз до нас у село. Вони тут купили будинок. Зі всіма сусідами швидко знайшли спільну мову, тому всі лише раділи, коли у них одна за одною народилися дві донечки.

Чужі діти завжди швидко ростуть, і ці дівчатка не були виключенням. Я не встигла й кліпнути, як вони вже збирали дітлахів у себе на подвір’ї та гралися з ними. Доки дівчатка гралися, молода мама готувала їсти та працювала у хліві та на городі. Все це випадало на її тендітні плечі, тому що Петро цілими днями працював.

За важкою роботою батьки й не помітили, як їхні донечки стали дорослими, та вони були змушені з ними прощатися, адже ті відправлялися у місто на навчання. Спочатку одна пташечка покинула родинне гніздо, а за нею і друга вилетіла. От лише батьки ніяк не могли змиритися, що тепер у їхньому будинку немає дівчачого сміху. А на дворі немає криків інших дітей.

З часом вони змирилися, адже знали, що всі діти виростають та відправляються у самостійне плавання. А потім вони порадували батьків звісткою про одруження. За ним у них почалось доросле самостійне життя, у власному домі, з хорошою роботою та очікуванням своїх діток. За всіма цими турботами вони майже припинили відвідувати батьків.

За кілька років не стало Петра, і Леся Вікторівна мов опустіла. Вона рідко виходила з дому, лише для роботи, постійно сиділа дома, переглядала фотографії з щасливими моментами та плакала.

Одного такого дня Леся вийшла на вулицю й відчула себе погано. Ми з нею у той день перекинулися кількома словами, вона з посмішкою пригадала своїх рідних і сказала, що це чудовий момент, щоб їм зателефонувати.

Вдома, вона зручно вмостилась на ліжку і спочатку зателефонувала до старшої доньки, намагаючись побороти головний біль, що не давав їй спокою.

– Мамо, я не можу говорити, – промовила суворо старша донька. – У нас все добре, але на роботі проблеми, зараз їх вирішую. Я тобі завтра або десь на вихідних зателефоную, і ми поговоримо. Бувай!

– Бувай… – промовила Леся Вікторівна уже у тиху слухавку. До молодшої доньки дзвонити не хотіла, вона зараз у декреті, можливо, маленька онучка спить.

Поклала телефон на тумбочку збоку й вирішила трішки подрімати, щоб угомонити той біль, що лише ріс у ній.

«Невже дітям завжди було так все одно на рідну матір?» – подумала вона і заснула. Тепер вже навічно.
Дорогі мої, цінуйте своїх батьків, вони ваші близькі люди, ви ніколи не знаєте, що може з ними трапитися уже завтра.

Напишіть нам свою думку про прочитане.