Бабуся вже третій день сиділа на тій же лавочці!

На дворі було літо. У такий час я найбільше любила гуляти парком на самоті, тому після роботи брала книгу та каву у руки і йшла до моєї улюбленої лавочки, вид з якої простягався на озеро. Одного разу на моєму місці сиділа бабуся у пальті та теплій хустинці з великою сумкою, я не стала її турбувати й сіла трохи далі, хоча її вбрання мене здивувало, тому що на вулиці було дуже тепло. Три дні підряд я бачила одну і ту ж бабусю у тому ж одязі на тому ж місці. Не знаю, чи мене так їла цікавість, чи переживання, але я вирішила до неї підійти.

Звісно, можна сказати, що я даремно її турбую, у неї свої справи, вона ж нікому весь цей час не заважала, але вона мені здавалась надто нещасною, тому я таки присіла до неї. Почала говорити про погоду, а потім розповіла, що це моя улюблена лавочка, а тепер вона тут сидить, мабуть, десь неподалік живе. Після моїх слів вона почала плакати.

Розказала мені, що у неї була однокімнатна квартира, у якій вона провела все життя. На старості літ зустріла чоловіка і покохала його, навіть заміж вийшла за нього, не дивлячись, що їй уже 53 роки було. Він був дуже хорошим, у нього донька була, але вона ніяк не брала участі у їхніх стосунках. У нього теж була своя однокімнатна квартира та от вони, два пенсіонери, вирішили, що продадуть все і поїдуть жити у якесь мальовниче село. Так і зробили й були там дуже щасливими, як ще ніколи до цього.

Донька чоловіка приїздила до них рідко, але вони завжди зустрічали її з особливою шаною та любов’ю, ніколи її не просили помагати й давали декілька пакетів гостинців з собою. Свій будинок вони вирішили оформити на його доньку, тому що вона єдина спадкоємиця, нікого це особливо не лякало, та через декілька років чоловіка не стало, інфаркт.

Довгий час жінка не могла відійти від горя, таке сильне кохання і така ж боляча втрата. Довго не могла собі місця знайти, зрозуміти, як далі жити. А потім ще й донька чоловіка приїхала і вигнала її з будинку. Вона стареньку вигнала, мов самі ж оформили на неї, то тепер не бідкайтесь, вона там ніхто, а якщо не піде, то поліцією пригрозила. Вона й зібрала свої пожитки, поїхала у місто й сидить тут на лавочці. Йти їй більше нікуди, дітей своїх немає, вважай все життя даремно жила.

– Ви голодна? Йдемо з вами до кафе прогуляємось, я вас пригощу. Ви коли останній раз їли?

– Не пам’ятаю, мабуть, днів 5 тому, перед тим, як його донька мене вигнала з дому.

Я була наскільки вражена історією чужої жінки, що мені просто не вірилось, що таке могло дійсно статися. Невже можна бути наскільки безсердечним, щоб вигнати стареньку? Невже у тій жінці нічого доброго немає?

Я спочатку бабусю до себе забрала, а потім мені знайомі допомогли їй хороший притулок для літніх людей знайти. Вона так довго раділа та дякувала мені, що тепер має, де спати та що їсти. Я інколи до неї приїжджаю, привожу гостинці.

І все ж мені цікаво поглянути на ту безсердечну жінку, яка так просто вигнала миленьку бабусю з її ж будинку? У мене не було б до неї ні краплі доброго почуття чи співчуття.