Лikapi сказали, що я нiколи не змoжy мати дітей. В той момент життя наче oбipвaлocя

Хтось питає, в чому сенс життя. Філософи, психологи, вчені вже стільки століть намагаються дати точну відповідь на це питання. Але я знаю точно, в чому сенс життя. Принаймні для мене.

На звичайному, черговому обстеженні лікарі мені сказали, що потрібно здати додаткові аналізи. Вже тоді я почала нервувати. Напевно щось не так, але лікар твердив лише одне: «Потрібно чекати результатів обстеження». Поки чекала на висновки, я декілька днів ходила та накручувала себе, що станеться найгірше. Згадала все, що чула про онкологію та інші не виліковні хвороби. Нікому нічого не хотіла розповідати, поки точно не знатиму сама. Слова лікаря були наче вирок.

– Справдилося те, що я підозрював. Ви ніколи не зможете народити дитину.

Я вийшла з його кабінету наче у мареві. До цього часу я й не думала про те, що хочу дитину. Але коли мені сказали, що я не зможу завагітніти, то світ наче перевернувся. Що робити далі. Я у своїх батьків єдина дитина. Хто продовжить наш рід? Я сиділа на лавці у сквері біля лікарні та просто плакала. Вирішила піти до мами та все розповісти. Мені потрібна була підтримка. Батьки були шоковані. Вони довго мене втішали.

Пройшов час. Я змирилася зі своїм горем. Але в душі все ще боліло, коли я бачила, як гуляють щасливі мами зі своїми малими чадами у візочках. З чоловіками знайомилася не часто. Не бачила в цьому жодного сенсу. Все більше занурилася у роботу. Працювала з ранку до вечора. Хоч часом й приходили думки, для кого я стараюсь.

Але доля мала інші плани. До нашого офісу прийшов новий працівник. Чоловік вже за тридцять. В той момент я вже була старшим менеджером. Він одразу мені сподобався. Не такий, як інші колеги. Одного дня він підсів до мене за обідом. Ми розговорилися. Так продовжувалося кілька днів, аж поки він не запросив мене на каву у вихідний. Я з радістю погодилася. Цілий вечір ми розмовляли без зупину. Мені було надзвичайно цікаво його слухати. Інколи йому хтось телефонував, й він відходив на кілька хвилин порозмовляти. Пізніше, коли він проводжав мене додому, я запропонувала йому зайти до мене на чашечку кави. Але несподівано для мене він відмовився.

– Я не можу. Вибач, я потім тобі все поясню. – Сказав він біля мого під’їзду, поцілував мене у щічку й швидко пішов геть. Я навіть не розуміла, що мені робити. Ображатися чи радіти.

На наступний день він не з’явився на роботі. У відділі кадрів мені сказали, що він захворів. Телефона його в мене не було. Та й трохи образившись на нього, я не хотіла телефонувати першою. Вирішила чекати, поки він сам зателефонує та перепросить. Минув тиждень. Він не дзвонив. А коли прийшов на роботу, то я не захотіла з ним вже розмовляти. Невже я могла так помилятися у людині.

– Приходь сьогодні до тієї ж кав’ярні. Я тобі все поясню. А далі роби як знаєш. – сказав він й знову так само швидко пішов.

Я спочатку не хотіла нікуди йти. Але цікавість взяла верх. До кав’ярні я прийшла першою й чекала його ще понад десять хвилин. Все більше починала сердитися. Але тут раптом він майже забіг до дверей. За руку його тримала маленька дівчинка. На вигляд їй було років п’ять.

В той вечір він все пояснив. Тоді він не міг залишитись у мене, тому що вдома на нього чекала дочка. Його дружина померла під час пологів, й зараз він виховує її сам. Коли дочка захворіла, то він взяв лікарняний й не міг від неї відійти. Не було навіть часу зателефонувати та перепросити. А до того ще й боявся зізнатися, що має дочку. Адже я йому дуже сподобалася, й він не знав як я відреагую на це. Поки він говорив, в мене на очах виступили сльози. Ми троє довго сиділи та спілкувалися. Я подружилася з маленькою Марійкою.

З того часу пройшло вже сім років. Ми одружилися. Марійка називає мене мамою. Й хоч вона мені не рідна, проте я люблю її понад усе.