Зараз мені 12 років, мої батьки р0злучені, і я стою перед вибором, з ким з них мені жити. Перші 7 років свого життя я міг назвати щасливими, бо у мене була повноцінна сім’я, а потім мама вирішила піти від тата до іншого чоловіка. Я вважав це 3радою, тому на всі її спроби вмовити піти з собою відмовляв.
Наступні 3 роки мені було важко. Тато часто вuпивав, бuв мене та кpuчав без причини. Найболючішим було те, що саме мене він звинувачував у тому, що від нас пішла мама. Мені здавалось, що він мене ненавидить, хоча я помилявся…
«Лише чекаю, коли він виросте, одружиться і переїде від мене якомога далі!» – говорила моя мама, а я дванадцятирічний стояв і слухав це під дверима. На той момент я жив з нею вже два роки та вона почала забороняти мені говорити з татом.
Але після почутої розмови я вже зробив вибір. Ввечері я зателефонував татові й попрохав забрати мене до нього.
– Синку, що сталось? – запитав він стривожено.
– Нічого, просто хочу до тебе, – відповів коротко я.
– Синку, я знаю, що твоя мама може говорити дурниці та ображати тебе, вона дуже емоційна, але повір, попри це, вона сильно тебе любить, як і я!
Я почув, як відкривається дверний замок квартири, швидко повідомив татові, що прийшла мама, і я зателефоную завтра.
Я справді зателефоную йому знову, коли мами не буде дома, і скажу, що хочу з ним жити.