Ніла поспішно наливала свіжу воду до букета з мати-й-мачухою, боялась, що вони пропадуть, а вона так і не встигне насолодитися ними. Після такої суворої та довгої зими кожна зелена травинка та квіточка здавалися її дуже красивими. Гармонію жінки порушив телефонний дзвінок. Роздався голос брата: «Мами більше не має з нами. Ніло, приїжджай, нам потрібно все організувати!». Жінка вслухалась у кожне гірке слово брата і хотіла почути у ньому сміх, проте цього не сталось. По її щоках текли сльози, доки вона дивилась на букет квітів.
Нілі було трохи менш, як десять, коли вони переїхали у новий будинок, і мама з татком влаштували гучне новосілля. Дівчинці було не до нього, вона лише бігала й нюхала незнайомі для неї запахи – пофарбованої підлоги та дерев’яних меблів, і потайки спостерігала за мамою, що цілий день не припиняла посміхатися.
Через пів року будинок знову був переповнений людьми, всі вони були у чорному й хоронили справжню маму Ніли, ту, яка народила її та ще трьох братів та сетер.
– Підніміть ці склянки за упокій моєї любої. Нехай їй буде краще на тому світі!
Минув рік, як тато познайомив їх з новою мамою.
– Дітки, це тітка Ніна, але ви можете її називати мамою, бо тепер вона житиме з нами, а незабаром ми одружимось. Слухайте і поважайте її.
Троє дітей дивилися пустими очима на батька й лише трирічний Олексій побіг до жінки з простягнутими руками й криком «Мамаааа!». Він мало пам’ятав їхню біологічну маму, але його тіло пам’ятало обійми та поцілунки, які їй належали й за якими він так сумував та їх потребував.
Хлопчик після довгих обіймів взяв нову маму за руку і повів її у свою кімнату, тато провів поглядом по кожній дитині, а тоді промовив: «Вибачте мені, якщо зможете, і нехай ваша мама мені пробачить, та не можу я більше сам жити, не впораюсь!»
Минув місяць, і старші: Ніла, Оленка та Андрій опинилися в інтернаті, лише Олексійка залишили вдома, мабуть, подобалось мачусі, що він прийняв її, як рідну. На щастя, до нового життя діти звикли швидко, у всьому один одному допомагали й підтримували, всюди разом ходили, не розлучалися.
Зрідка їм і додому доводилось їздити, коли тато тверезів і згадував про дітей, бо щось останнім часом це стало все рідше. Мачуха приймала дітей не привітно, хотіла, щоб чоловік швидше їх повернув в інтернат, мов від цього вони могли зникнути назавжди. Досі Ніла пам’ятала, як до них у гості прийшла племінниця мачухи й вся у молоці, тоді і їм захотілось такого смачного попити, тим паче батько тримав дві корови, але мачуха лише суворо відмовила: «Чого причепилися? Немає у нас ніякого молока!». Після цього Ніла прийняла рішення, що нічого не проситиме у цієї жінки.
Діти продовжували й рости в інтернаті, а потім і пороз’їжджалися по різних містах, навчатися, будувати своє життя, але про рідну домівку не забували, завжди щось привозили батькам, допомагали, чим могли, навідували їх. І хоч ображала їх мачуха тим, що роблять вони це все заради будинку, та все одно продовжували допомагати, так вже їх мама виховала, що батьків поважати треба.
А потім їхнього тата не стало, але й тут не припинили мачуху навідувати. Знали, що самотньо їй, й сил немає, щоб справи у селі робити, але як не старалися вони, але доброго слова від неї так і не почули. Всі четверо цього добивалися навіть у дорослому віці, та не вдалось.
Тепер мачухи не стало і той будинок, у якому розпочалось їх найщасливіше життя і який через пів року став будинком смутку та розчарувань, виявився нікому не потрібним.
Ніла спокійно зібрала речі, взяла гроші, які відкладала й вирушила у рідне село, ховати маму. Вдома її залишився чекати маленький букетик мати-й-мачухи!