На момент цього випадку я ще працювала інтерном у звичайній лікарні. До мене привели дівчинку зі pабоєм руки, по інструкції я мав зробити знімок і перевірити, чи все гаразд. Я зробив це і міг би відпустити їх, та ніяк не міг зрозуміти, що у дівчинки за дeфеeт кисті. Я запитав у її батьків, і вони розповіли, що у неї це вроджена пат0логія, тому ні сама кістка руки, ні пальці майже не рухаються. Перший час вони довго намагалися знайти спеціаліста, який розв’яже цю проблему, а потім змирилися, бо всі навколо говорили, що виправити вроджене майже не можливо.
Окрім проходження інтернатури, я уже мав роботу у приватній клініці та мене дуже зацікавив цей випадок, у моїй голові вже виникали різні «махінації», які могли б допомогти дівчинці. Тому я попросив її батьків навідати мене там, і якщо вони не проти, то я проведу все безплатно. Вони лише потім будуть оплачувати фізіотерапію, але я можу домовитися з лікарем, і для них все одно буде діяти знижка.
Батьки не дуже вірили, бо багато досвідчених лікарів уже відмовлялися від дівчинки, а я був молодим.
– Вам не варто хвилюватися. Звісно, я не можу гарантувати, що вона стане віртуозною піаністкою, але якщо буде проходити фізіотерапію, то цілком зможе користуватися нею у буденних справах та для письма.
– Дядьку, — почув я збоку і звернув увагу на саму дівчинку. – А я зможу малювати? Я хочу малювати!
– Зможеш! Будеш маленькою художницею!
Операція пройшла успішно, і батьки не стали закидати успішного результату, а регулярно відвідували з донькою фізіотерапію.
Через рік я запросив їх у гості, щоб дізнатися, чи все добре пройшло, тоді дівчинка вручила мені мій портрет!
«Дядьку, лікарю, я вас намалювала! Дякую!» – промовляла вона, й знизу крихітними буквами, але чіткими було написано: «Для дяді лікаря».
Скажу чесно, що це найдорожчий та найцінніший подарунок у моєму житті!
