Того, хто першим почув плач дитини, звуть Микола й обернувшись на плач він очікував побачити маму з вередливим дитям, але ніяк не запакований пакунок у непотріб, звідки і йшли звуки.
Чоловік спочатку щиро вирішив, що це маніпуляції його розуму, бо повірити у те, що він бачив просто не міг. А гостроти ситуації додавало те, що на вулиці було морозно й дув сильний вітер, тому чоловік впевненими кроками направився до згортка з дитиною й вирушив з ним додому.
Попіклувавшись про малечу до ранку, чоловік відніс її до дитячого будинку. Вихователька, що приймала дівча, була щиро розчарована й засмучена ще однією дитиною, яку залишили без любові, хоча й до неї нерідко навідувався Микола, що й гостинці приносив і грався з малям. Проте забрати її до себе поки не міг, адже працював з ранку до пізньої ночі.
Дівча росло й не забувало про Миколу, якого тепер називала «татом», а він її ніжно «Оленкою». Коли він довго до неї не приходив, то вона писала листи й телефонувала йому, а коли її ображали, то погрожувала, що її тато просто так цього не залишить.
Йшли роки, а вони так і не втрачали свій зв’язок. Коли «тато» приніс Оленці у подарунок на її 10 день народження великого ведмедика, то вона й не очікувала, що найбільша радість її чекала у кінці, коли він голосно промовив: «А тепер, доцю, нам пора додому!»
Так самотня дівчинка знайшла свого люблячого татуся!