Пам’ятаю, коли мені було 11 років, моя мама була дуже красивою жінкою, яка нещодавно розлучилася з моїм татом, вони прожили в шлюбі 12 років, але так і не змогли знайти спільну мову. Мама завжди хотіла чогось більшого, а татo був простим робочим чоловіком, тихим сім’янином, який ніколи їй не зраджував. Вони розлучилися, коли мені було десять, а вже через пів року мама знайшла собі нового коханця, який скоро переїхав жити у нашу квартиру.
Цей чоловік мені не подобався, бо був повною протилежністю маго тата, він не мав постійної роботи та жив за рахунок мами, а вона ходила ніби зачарована — не бачила правди. Я часто сердилася на неї, ми сварилися, а вітчим все чув і сварив на маму, щоб та поставила мене на місце.
Якось я повернулася зі школи, а у квартирі вже стояла сумка з моїми речами, мама з тим чоловіком чекали мене, щоб виставити за двері.
“Не переживай, поживеш у бабусі деякий час, будеш ходити там до школи, я вже про все домовилася”.
Мені навіть не дали право вибору, просто поставили перед фактом!
В село до бабусі Ганни я добиралася сама, всю дорогу у потязі плакала та проклинала маминого коханця.
Перший місяць адаптації на новому місці був складний, я щодня чекала, що от-от мама зателефонує і покличе мене назад додому, але вона навіть не думала про це. Бабуся мене у всьому підтримувала, давала настанови, оберігала від злих людей та виховувала у мені якості справедливої людини.
Я прожила у бабусі шість років, а мама приїжджала тільки раз на рік, і то, коли її змусить баба Ганна. На випускний я навіть не кликала її, бо була зла і не бажала спілкуватися з цією людиною.
Завдяки бабусі я вступила в університет, освіту здобувала легко, бо завжди була відмінницею. Я кожні вихідні приїздила до баби Ганни в гості, а коли знайшла хлопця (мого майбутнього чоловіка), то відразу їх познайомила.
З роками я почала забувати, що у мене є мама, адже ми не підтримували зв’язок.
З Вадимом ми одружилися, коли мені було 21, бабуся ще встигла відгуляти наше весілля, а через два місяці її не стало…
Тепер чоловік став моєю підтримкою. Бабуся Ганна передала мені у спадок свою квартиру у місті, де ми зробили ремонт та почали там жити.
Ще через два роки, коли у нас народився син, моя мама дала про себе знати. Якось пізно увечері мені зателефонували з невідомого номера, я підняла слухавку і почула знайомий голос:
“Доню, люба моя, це твоя нещасна мама. Ти навіть уявити не можеш, яке у мене горе! Уявляєш, він пограбував мене, виніс з квартири всі цінні речі й зник! Я знаю, де ти живеш і завтра зранку буду в тебе”.
Я не встигла навіть нічого сказати, як мама кинула слухавку.
О шостій годині ранку нас розбудив дзвінок у двері. На порозі зі своїми речами стояла моя постарівша мама. Ми з чоловіком запросили її у квартиру та почали пити каву.
Мама розповіла, як розчарувалася в чоловіках, зрозуміла, що вчинила неправильно, коли вигнала мене з дому і поставила нас перед фактом: “Ну що ж, буду жити тепер з вами!”.
Це була остання крапля мого терпіння. Я твердо сказала “Ні” і пішла телефонувати тітці, рідній сестрі мами, щоб та її забрала до себе.
Тітка на диво радо погодилася і я попросила свою матір покинути мій дім.
“Ти анітрохи не змінилася, тепер я розумію, що зробила правильно, коли відправила тебе жити до баби Ганни!”.
Я промовчала і закрила перед нею двері.
Після того ми не спілкувалися, я не знаю, як складеться доля, але впевнена, що ніколи не вижену свою дитину з дому заради чоловіка!
