Маю право тут жити, я ж тебе народила!

Мені було 8 років, коли я переїхала жити до бабусі по маминій лінії. Тоді мама мені обіцяла, що це тимчасово, вона просто насолодиться медовим місяцем зі своїм новим чоловіком, і ми почнемо жити разом.

Спочатку вона мені ще інколи дзвонила, а потім взагалі забула, що у неї існує донька. З бабусею нам жилось важко, у неї була лише маленька пенсія, тому вона нерідко ще працювала прибиральницею, де прийдеться. Бабуся погано ставилась і до мами, і до її нового чоловіка, і до тата, але на щастя, це ніяк не відбивалося на моїх стосунках з нею.

Ми з бабусею були дуже близькими. Вона стала для мене мамою, татом, дідусем і бабусею одночасно. Я не боялась їй нічого розповідати, тому що знала, що мене зрозуміють, а вона завжди підтримувала мене й вірила, що у мене все вийде, і я досягну висот. Час ішов, і я була на третьому курсі університету, коли її не стало.

Я швидко стала єдиним власником її квартири, тому що вона наперед потурбувалась про заповіт. І лише тоді мені зателефонувала мама, з якою я вже не розмовляла більше, ніж п’ять років. Звісно, вона не хотіла цікавитися, як у мене справи, чи як я переживаю втрату, її цікавила лише квартира.

Вони з новим чоловіком жили у двокімнатній квартирі, а я у трикімнатній, тому вони почали переконувати мене, що мені не потрібно так багато місця, а ось їм потрібно, і я просто зобов’язана з ними помінятися. Я твердо відмовилась.

– Та як ти смієш відмовляти своїй матері? Забула, хто тебе народжував і виховував?! Де твоя вдячність?

– Я відчуваю вдячність лише до однієї людини, але її вже немає з нами. Ти мене викинула, як непотріб. Бачила лише свого чоловіка, і після цього я ще повинна робити щось для тебе? – відповіла її я зло, нарешті з мене виходила вся та образа, яка їла мене довгі роки.

Наступного разу я знову пригадала про свою маму через п’ять років. На той момент у мене вже був чоловік та маленький син. Ми жили досить добре, у квартирі моєї бабусі.

Мама прийшла без попередження. Звісно, я не хотіла, щоб вона просто так увірвалась у моє життя і псувала його. Я збиралась виставити її за двері, але син мене зупинив і почав запитувати, хто ця тітка.

– Ма, хто то? – запитав він, я не встигла нічого відповісти, як мама побачила у моєму сині «шанс».

– Я твоя бабуся, просто мама ще не встигла нас познайомити! Запросиш мене у гості, щоб я тебе пригостила цукерками?

– Сонечко, піди, будь ласка, у кімнату, я зараз поговорю з тіткою і повернуся, — відповіла я і провела сина до дитячої.

– Чому ти сюди прийшла? Я ні за що ужитті не повірю, що у тобі могло прокинутися щось материнське, чи людяне, тому обманювати мене навіть не пробуй.

Вона подивилась на мене й почала плакати. Вияснилось, що її чоловік змусив обманом переписати на нього квартиру, а після цього вигнав, як непотріб. Їй не має куди піти, зверталась до поліції, а вони сказали, що все законно, от і прийшлось опинитися біля моїх дверей.

– Я вирішила, що житиму з тобою. Ти не можеш мене прогнати, я твоя мама, і я маю цілковите право бути поруч, – говорила вона з впевненістю.

– Ти можеш тут переночувати одну ніч, – відповіла я, і вона повірила, що її план спрацював.
Ввечері ми з чоловіком знайшли роботу для мами у його тітки, яка не могла ходити. Там мама могла б жити й того, що її платні вистачало б на їжу та мінімальні потреби. Зранку я розповіла про це мамі, вона була вражена, її план прийти на все готове і жити на моїй шиї не спрацював.

Вона довго кричала, яка я погана донька, що я маю бути вдячна їй та втекла з дому. Через день вона повернулась і сказала, що готова працювати, при цьому постійно говорячи, яка я погана та несправедлива.

Але за що мені бути вдячній чужій людині?