ЖИТТЯ

«Мамо в мене б0рги. Я вuнeн багато гpoшей, що мені робити?»

На нашій вулиці серед двох десятків будинків живе лише двоє людей. Я та моя старенька сусідка Наталія Іванівна. Наше село вже давно почало вuмupaти. Хтось переїхав, когось забрали діти, хтось п0мер. Ще ближче до магазину життя трошки жевріє, а тут на наш окрайок скоро й вовки почнуть ходити. Мене також хотіли забрати діти до себе у місто, але я не погодилась. Мені добре у селі. А нecтачу спілкування я компенсую телефоном та інтернетом. Час від часу перекинусь словом з сусідкою.

Вона на років п’ятнадцять старша від мене. Чоловіка її давно не стало. Вона залишилася сама. Хоча, по правді сказати, то й не зовсім. У них з чоловіком довго не було дітей. Ось вони й всиновили хлопчика. Виховували його як рідного. А той з дитинства був бешкетником. Завжди знаходив пригоди на свою голову. Скільки проблем було у батьків через нього. А як виріс, то й поїхав до міста. Приїжджав раз на кілька років. Геть забувся батьків. Згадував, лише коли щось було потрібно.

Ось так й цього разу. Тиждень тому до мене прибігла сусідка. Просила позичити грошей до пенсії. В сльозах сказала, що приїхав син. Тут би радіти потрібно, а вона плаче. «Мамо в мене борги. Я винен багато грошей, що мені робити»? – майже з порогу сказав синок своїй мамі. Ось й бігає жінка по сусідах та просить гроші. А він за весь час, поки в неї був, жодного разу лопати чи коси до рук не взяв. Відлежався, взяв гроші й знову поїхав. А сусідка довго махала йому рукою та плакала. Бідна вона. Шкода мені її.

Реклама
Реклама

Також цiкаво:

Close