Мене удочерила малознайома бабуся!

Лише до чотирьох років я могла назвати себе щасливою дитиною, а далі моє життя пішло наперекір. Почалось з того, що моїх батьків не стало, і я залишилась сама. Звісно, мене відразу ж відправили в інтернат, а там я і познайомилась з дитячою жорстокістю та насильством.

Після дитячого будинку я відправилась працювати на фабрику, де заробляла собі на їжу та одяг. Від батьків мені дісталась маленька однокімнатна квартира, яка за роки пустування була у дуже поганому стані. Я намагалась це виправити всіма силами та якось зробити з нього «дім», але все псували сусіди, які постійно безупинно пили, не давали спати та барабанили у двері. Я на них пробувала викликати поліцію та після їх відвідин все ставало лише гірше.

Одного дня, повертаючись з роботу, я помітила, що двері у мою квартиру не замкнуті, а всередині все було перекинуто. Сусіди винесли всі мої заощадження та нажите за кілька років. Поліція допомогла мені скласти протокол, але нічого вдіяти вони відразу не могли. Після всього цього я не хотіла бути вдома, мені потрібно було освіжитися, тому я рушила у місто, де сіла на лавочку й довго не могла прийти у себе. Лише після звертання бабусі я зрозуміла, що сиджу вся у сльозах.

– Доцю, що з тобою? Все добре? – запитала вона з турботливим поглядом.

Я обернулась і довго дивилась на неї. Вперше за 20 років після смерті батьків до мене хтось звернувся саме так. Для мене це було так далеко і незвично, що я навіть думала перепитати.

Але вона продовжила говорити щось своїм мудрим та тоненьким голосом, що я не помітила, як забула про свої проблеми й почала посміюватися.

На вулиці почало темнішати й холодніти, тоді й бабуся запропонувала навідатися до неї на чай. Чомусь я не роздумувала чи погоджуватися, дуже хотілось побути подовше поруч з цим турботливим поглядом та теплою посмішкою.

З кожним тижнем я все частіше навідувалась до старенької. Вона чекала мене щовечора, а я несла її смаколики й не могла дочекатися моменту, коли відчую той сімейний затишок.

З часом наші стосунки стали ще більш довірливими, й вона почала пропонувати мені переночувати. Перший час я відмовилась, а потім хитра бабуся почала давити на жалість та скаржитися на погане самопочуття, тим самим залишивши мене без вибору. А потім і геть запропонувала мені до неї переїхати, скажу чесно, що мріяла про це з першого дня, тому з часом і на це погодилась.

Через пів року у наш спільний дім прийшов гість з нотаріуса і бабуся повідомила, що переписує свою дачу та квартиру на мене, а хвилюватися мені немає за що, бо у неї немає рідних. Я спочатку думала, що вона жартує, а потім зрозуміла, що ні.

Я вдячна долі, що подарувала мені бабусю, яка показала мені, що таке сімейне тепло та любов. Саме вона навчила мене любити й навчитися бачити світло у цьому непростому світі.