ЖИТТЯ

Мені 43 роки, я п0х0вала чоловіка і зустріла іншого, він запропонував вийти за нього заміж, але діти проти цього, вони вважають, що я вже стара для облаштування свого життя і маю думати тільки про них

Три роки тому п0мер мій коханий чоловік, стрaшна хв0роба забрала його у мене., й у свої 40 років я стала вдовою. Ми дуже кохали одне одного, двадцять років у шлюбі зробили нас стресостійкими людьми та хорошими батьками для двох дітей. Старший син народився, коли мені виповнилося 19, через рік ми одружилися, а потім народилася і дочка Василина, вона появилася на світ, коли мені було 22.

З Миколою ми ростили дітей люблячими та все їм дозволяли, вони були нашим центром Всесвіту, все найкраще тільки для них. Напевно, тому дітки звикли, що мама належить тільки їм… На жаль, Микола захворів, діти тоді навчалися, син вже працював, а дочка тільки-но втупила в університет. Чоловік два роки боровся із захворюванням і одного дня мені зателефонував лікар та повідомив страшну новину  мого Миколки не стало…

Після того наше життя повністю змінилося  діти хоч вже й були дорослими, але щодня згадували за тата, вони сумували за ним, тому не зрозуміли мене, коли через три роки я зустріла та покохала іншого чоловіка.

Реклама

Степан був забезпеченим чоловіком, він мав власний бізнес, заміський будинок та квартиру в центрі міста. Ми зустрілися випадково на одній з конференцій, після чого він запросив мене на вечерю. У нас виявилося багато спільного, ми обидва втратили коханих людей, любили та мріяли завести собаку в домі та часто подорожувати. Нас об’єднувало не тільки це, а ще й симпатія, незабаром він запропонував жити разом і розписатися. У нашому віці це нормально, я не вважала себе старою і ще хотіла пожити для себе, тому сподівалася, що діти мене зрозуміють.

Дочці та синові я все розповіла на другий день по телефону, вони дуже розсердилися, почали кричати на мене і звинувачували в тому, що я дуже швидко забула про їхнього батька. Але це не так! Вони припинили зі мною спілкуватися, не відповідали на дзвінки та не приїжджали. Я декілька днів була в депресії, але Степан допоміг мені вийти з неї, ми все-таки з’їхалися і завели собаку.

Пройшов місяць з того часу, діти до тепер не говорять зі мною, але я сподіваюся на краще, вони повинні прийняти той факт, що мені треба жити далі, попри те прекрасне минуле, яке ми пережили з їхнім батьком. Це не означає, що я забула покійного Миколу, просто він помер, а я жива і не можу уникати цього факту. Я думаю, що діти зрозуміють мене з часом, бо ми виховували їх саме за таким принципом  все в житті змінюється і не все в гіршу сторону.

Реклама

Також цiкаво:

Close