Мені 65 років. Лише два роки тому я повернулась на Батьківщину з зapoбiтків. За 5 років rapyвання на чужій землі я купила двом дітям по квартирі та собі заміський будинок. Мені здавалось, що моє життя мало б початися з нового та щасливого листа, але не все так радісно, як здається

Додому я повернулась у пусту квартиру. Зрозуміла, що не можу тут бути сама, тому купила заміський будинок, який не нагадував мені про чоловіка, якого нe сталo рік тому. У мене є двоє дітей, донька та син, і п‘ятеро онуків від них. Всі вони час від часу мене навідують, але вийшло так, що всі Великодні свята я була сама, хоч і у мене будо наготовлено цілий стіл смаколиків та подарунків «від зайчика» для онуків.

Я спочатку думала, що якщо діти не захочуть їхати у мою «глушину», то хоч до себе у гості покличуть. На жаль, всі мої надії не виправдалися. Почалось все з дзвінка доньки, вона повідомила, що до них з Німеччини має приїхати старший брат чоловіка, то вони всі поїдуть у Карпати на відпочинок, вибачилась, що її не буде. Я не розгубилася, адже у мене є ще син, і зателефонувала йому, вирішивши сама запитати, як вони святкуватимуть.

⁃ Та ми дома будемо, у тісному сімейному колі, може теща із тестем ще приїдуть. А ти що там? Багато страв наготувала? – відповів синок, а я аж поникла. Невже тепер я не входжу у його сімейне коло? Та і яка різниця скільки страв, якщо мені їх їсти на самоті.

Я таки відповіла на питання, а він сказав, що я молодець і голодною не залишуся. На цьому наша розмова і скінчилась. Я їх попробувала до себе у гості всім «тісним сімейним колом» запросити, але він сказав, що вони вирішили ці дні відпочити. Звісно, взаємного запрошення я так і не почула.

Після телефонного дзвінка я не могла стримувати сльози. Сіла і почала плакати, пригадуючи дідуся, якого довго доглядала у Німеччині. Йому вже було за 90, а щороку на Різдво та Великдень до нього з‘їжджалися всі діти та онуки, й не пам‘ятаю такої події, щоб хтось з них таки не приїхав. Коли я дивилася на їхню родину, то завжди мріяла бути, як цей дідусь. Збирати біля себе всіх, частувати їх, розмовляти до пізньої ночі, а потім щоразу полегшено зітхати, коли знову залишаєшся на самоті. Цього року я ж нікого не зустріла, лише сусідка забігла яйцями цокнутися, то ми з нею погомоніли годинку, і вона до себе побігла, бо до неї донька з зятем мали приїхати.

Я думаю про своїх дітей і ніяк не можу їх зрозуміти. Чому ж вони не хочуть бути поруч зі мною? Чому вони не розуміють, що мені зараз потрібна їх любов? Я довгі роки працював, щоб дати їм все найкраще й навіть зараз стараюсь для них, а тепер отримала таку вдячність — байдужість. Можливо, колись вони самі відчують себе непотрібними у старості, пригадають про мене і пошкодують про те, як вчинили, але ж тоді вже буде пізно. Мені потрібні вони та їх любов зараз.

Я думала про те, щоб поговорити про це з дітьми, але не хочу себе нав‘язувати. Так хотілося б, щоб вони самі до мене тягнулися, без натяків та зайвих слів.

З цього моменту минуло кілька місяців, а мене й досі переповнює почуття образи. Діти не розуміють, що зі мною, а я не розумію, чому вони такі байдужі до мене?