«Запам’ятай раз й назавжди, я не твоя дочка і ніколи нею не буду»

Страшн0 почути такі слова від дочки, але в мене ситуація дещо інша. Мені було три роки, коли не стало моєї рідної мами. Я навіть не пам’ятаю її. Як би не фотографії, які мені показувала бабуся, то я б й не знала, як вона виглядала. Хоч всі говорять, що я дуже схожа на неї. Через рік тато знайшов нову жінку. В неї також була дитина від першого шлюбу. Моя бабуся, мамина мама, була дуже проти цього шлюбу. Її дивувало, що батько так швидко знайшов собі нову жінку. Та хіба це вже його хвилювало.

Звісно ж, що як й будь-яка маленька дитина я тягнулася до тієї жінки, яку вважала своєю мамою. Хоч ніхто ніколи й не приховував від мене, що вона мені не рідна. Але з її боку не було жодних кроків на зближення. Вона не полюбляла коли я приходила до неї та щось запитувала, або ж просто хотіла посидіти поруч. Звісно ж, вона піклувалася про мене. Але це було більше схоже на те, як за дітьми доглядають у дитячих садочках. Свого сина вона просто обожнювала. В мене навіть була дитяча заздрість до того, скільки любові він отримує. Я відчувала, що чужа для неї.

Пройшли роки. Не отримавши відповіді на свої намагання стати дочкою, я припинила старатися. У підлітковому віці ми часто сварилися. Все, що стільки років трималося у мені, я випустила на неї під час однієї зі сварок. Батька якраз не було вдома. А моя мачуха не хотіла мене відпускати гуляти з подругами. Ось тоді на нервах я й викрикнула їй просто в очі: «Запам’ятай раз й назавжди, я не твоя дочка і ніколи нею не буду». Мені хотілося зробити їй боляче. Але вийшло навпаки. Вона навіть ніяк не відреагувала на мій словесний випад. Й боляче стало мені. Невже я настільки нічого для неї не ватра, що їй абсолютно байдуже.

Минуло стільки років, а мені й досі боляче про це згадувати.