З дитинства мене виховували скептичною, я мало у що вірила, проте одного дня я відчула величезну тягу й бажання сходити до ворожки. Собі я пояснювала це тим, що просто хочу зрозуміти, чи все у мене вийде, що я собі запланувала.
Я лише увійшла до її кабінету, як вона до мене промовила: «Люба, я рада, що ти до мене навідалась, я чекала на тебе! Ти прийшла, щоб знайти відповідь лише на одне запитання, тому знай: у тебе все вийде, ти все зможеш!»
⁃ Але звідки ви все це знаєте?
⁃ Сонце, доля мені сама шепоче на вухо, а зараз йди вперед, тебе чекають великі справи!
Я посміхнулась про себе, у мене не було часу роздумувати про те, хто їй насправді це нашіптує, але щось всередині мене підказувало, що вона права, і цього разу у мене точно все вийде.
Я рушила до дитячого будинку. Мене з ним нічого не пов‘язувало, я була дитиною своїх батьків, от тільки маленькі близнята Оля та Саша мене не відпускали вже давно, тому дорога до цього місця стала рідною.
Я давно хотіла їх зробити частиною своєї сім‘ї, але не могла наважитися.
Оля та Саша потрапили у дитячий будинок після страшної аварії, у якій загинули їхні батьки, тоді все місто гуло про цю подію, а я, як журналістка та фотограф місцевої газети, мала сфотографувати двох сиріт і ось, що з цього вийшло.
Маленькі Оля та Саша, що діставали мені вже до живота своїми голівками відразу побігли на зустріч, кілька секунд ми з ними звично обіймалися, а тоді вони почали мені розповідати, що сильно сумували весь цей час і запитувати, коли саме я їх заберу додому.
⁃ Дітки мої, я зроблю це дуже швидко, але потрібно ще почекати, доки ми з вами вирушаємо у дивовижну подорож на вихідних, хіба це не причина для радості?
Я дійсно вірила у те, що заберу їх, бо це було моїм єдиним бажанням, от тільки буда одна перепона — мій чоловік. Ні, він був не проти цих дітей, але дивився на все реалістично, тому був не певен, що ми зможемо потягнути відразу обох. Я надіялась, що якщо я приведу їх на два дні, чоловік краще з ними познайомиться, і, можливо, побачить світло у цій безвихідній ситуації. Проте вдома мене чекало розчарування.
На столі лежала записка від чоловіка. Його терміново викликали на роботу у сусіднє місто й він повернеться завтра, а додзвонитися він до мене не зміг. Я й справді забула, що мій телефон розрядився, тому не дивно, що все склалось так.
Я вирішила не показувати дітям свій пригнічений настрій, і ми з ними пішли обідати та дивитися мультфільми. Здавалось, день стає кращим, але тут у двері хтось постукав. На порозі стояла свекруха.
Я б не хотіла, щоб її знайомство з близнятами відбулось саме так, бо я зовсім не знала, яка у неї буде реакція, про своє бажання всиновити дітей я не розповідала нікому, окрім чоловіка.
⁃ Люба, ти б мене хоч попередила, що у нас такі класні гості будуть! Я б пиріжків приготувала! Але це нічого. Я тебе прийшла на вареники з вишнями покликати, тому хутчіше беремо стареньку за руку і йдемо у сусідній під‘їзд їсти смаколики! – промовила вона, і я ніяк не очікувала, що у її голосі буде скільки радості.
⁃ Хочемо! Хочемо! – разом закричали дівчатка і швиденько взяли за руку свекруху.
Я й не знала, що моя свекруха така крута! Її поведінка мене зворушила до глибини душі, і я ледь не розплакалась на місці.
До самого вечора ми були у свекрухи, грали в різні ігри, дивилися мультики, вчили букви. Вона ставилась до них як до рідних онуків, а коли вона поцілувала їх лобик перед сном, я вирішила, що не буду їй брехати й розповім всю правду.
⁃ Так це ті сироти з дитячого будинку? – запитала свекруха, коли ми опинилися наодинці у кухні.
⁃ Так, вони.
⁃ То ти їх забрати хочеш.
⁃ Зараз це моя єдина мрія, тому простого слова «хочу» недостатньо.
⁃ А як до цього син ставиться?
⁃ Він відмовляє мене від цього, говорить, що ми не зможемо фінансово забезпечити усім відразу двох дітей.
⁃ Ой, та це дрібниці, нічого за це хвилюватися. Я впевнена, що він швидко прийме та полюбить цих двох принцес. А я його знаю, як облупленого, можеш не сумніватися.
⁃ Ви впевнені? Просто я скільки разів пробувала…
⁃ Дівчинко моя, ти ще така молода і так багато не знаєш. Мій Андрійко теж мені не рідний. Ми з чоловіком всиновили його, коли йому було 2.5 роки. Я раптово побачила його у якісь газеті, мов соціальне оголошення про дітей, що шукають батьків, і у нього був такий погляд, що я відразу зрозуміла — це моя дитина. Чоловік мене підтримав. Ми його любили всією душею і завжди турбувалися й давно вже забули про те, що колись він був нам чужим.
⁃ Боже, я б і не здогадалась ніколи! Невже, це правда? Але ви так любите один одного та й схожі між собою!
⁃ Так, це просто нам пощастило, мабуть. А тепер повернемось до двох прекрасних принцес за стінкою. Не смій сумніватися і роби те, що підказує серце, а син їх обов‘язково полюбить, а я завжди буду вам допомагати, чим зможу. Мені здається, що я уже відчуваю цих дівчат, як своїх рідних онучок!
Я не могла повірити, що у світі існують такі свекрухи! Хоча тоді я не могла її так назвати, на язику вертілось лише «мама».
⁃ Мамо, дякую вам за розуміння й підтримку!
⁃ Донечко, це я тобі повинна дякувати, бо ти щодня робиш мого сина щасливим, а тепер ще й подарувала мені відразу двох онучок!
Чоловік приїхав наступного дня, і він був дуже здивований такому повороту подій, проте, вислухавши мене, він погодився, що спробує знайти спільну мову з дітьми, і якщо все буде добре, то він ще раз обдумає, щоб забрати їх додому.
Я вирішила, що варто залишити чоловіка наодинці з дітьми, щоб він повністю усвідомив відповідальність та щастя, яке я хочу взяти. Я пішла готувати обід і через кілька хвилин почула дивні вигуки з кімнати. Пішовши на них, я виявила, що чоловік вигадав з дівчатками свою гру, і вони так захопилися нею, що ніхто навіть не помітив, що я до них навідалась. Я аж замилувалась.
Наступний місяць щовихідних діти були у нас, і ми щоразу вигадували нові ігри та насолоджувалися часом проведеним разом. І потім нам таки дозволили забрати дівчаток з дитячого будинку, і вони офіційно стали частиною нашої сім‘ї.
Недавно дівчатка принесли додому вуличного кота, і я намагалась їх намовити повернути його назад, бо татусь буде злий, але я помилялась, мій чоловік не вміє відмовляти цим двом янголяткам, і ось наша сім‘я знову розширилися.
Я не можу повірити, що ми таки наважилися на цей крок, але тепер я знаю точно, що без нього ми б не буди такими щасливими, як зараз! Не бійтесь ризикувати та слухайте своє серце!
