“Мені с0ромн0 за свою доньку, адже у свої 35 років вона поводиться як дитина, не бере на себе ніякої відповідальності та не хоче доглядати за собою!”

Такі слова мені нещодавно сказала рідна сестра, і я була шоkoвана почутим, хоча повністю розумію Валентину. Валя – моя старша сестра, вона живе вже з другим чоловіком у сучасній квартирі в центрі міста, їхня сім’я досить забезпечена, Валя подбала про своє майбутнє ще у молодості, вона багато працювала та багато чого добилася. Тепер в родині сестри всього вистачає, однак є одна проблема, яка не дає спокою Валентині – її єдина дочка Даша.

Дашка завжди була спокійною дитиною, навіть при народженні не заплакала. Валя могла спокійно залишати доньку в кімнаті, а сама поратися по господарству, бо та з маленької була слухняною, хоч її цьому ніхто не вчив. В школі Даша вчилася добре, але не так ідеально, як цього хотіла Валя. Дівчинка любила багато думати та не любила великі компанії, їй взагалі подобалося проводити час самій або ж з книгою в руках. Вона мала і має тільки одну подругу, більше ні з ким не знайшла спільної мови. Щодо хлопців, навіть не знаю, що сказати, бо ніколи її не бачила з молодим юнаком, та й вона занадто сором’язлива, щоб розповідати про таке.

Валя – повна протилежність своєї дочки, в ній завжди було повно енергії та натхнення, вона любила жартувати і була центром всіх компаній. Тому сестра часто говорила з дочкою про це, старалася доказати їй, що заводити друзів, нові знайомства – це добре, однак Даша її не слухала, вона не була такою товариською, як її мама.

Коли Даші виповнилося 23 роки, то Валя купила їй окрему квартиру, думала, що хоч тепер дочка налагодить особисте життя, але та тільки справно ходила на роботу, поверталася увечері додому та сідала за комп’ютер або за читання книги. Племінниці подобалася самотність, вона губилася серед людей, я завжди думала, що їй потрібен поруч чоловік, який так само любить проводити час вдома. Але для того, аби знайти хлопця, треба хоч кудись ходити, показувати себе світу, а Дашка з роками тільки гладшала і не доглядала за собою.

Коли їй виповнилося 35, то Валя вирішила серйозно поговорити з дочкою, це відбувалося на моїх очах:
“Дочко, тобі вже 35, в такому віці жінки виховують дітей, а в іншому випадку приводять себе в порядок та або будують кар’єру, або займаються пошуком цікавих людей чи хоча б коханця! А ти ніби застрягла на одному місці. Ми з твоїм вітчимом не вічні, й я не буду завжди поруч, тобі треба подбати про своє майбутнє самій”.

Даша слухала мовчки, а потім відповіла, їй комфортно самій, і вона зараз думає тільки про одне – купівлю сучасного комп’ютера. Валя, коли це почула, ледь не втратила рівновагу, вона так розсердилася, що вийшла в іншу кімнату.

Я розумію і сестру, й племінницю, кожна по-своєму права і звинувачувати їх ні в чому не можна. Валя звикла жити насиченим життям, але вона не розуміє, що Даша інакша, вона цінує свій простір і вже навряд чи зміниться. Мені шкода Дашку, бо вона втрачає шанс на щасливе майбутнє, з дітьми та коханим чоловіком поруч. Напевно, дівчина не хоче впускати у свій простір чоловіка через страх втратити його – як мама тата. Батько Даші покинув сім’ю, пішов до коханки, і дитина довго звикала жити без нього. Племінниця з народження була особливою, говорила мало, не любила, коли збиралися гості, та завжди соромилася всіх. Тепер їй 35 і, сподіваюся, вона зрозуміє, що жити самій – хороший варіант, але не для старості.