Мені вже було майже 30, лікарі поставили чоловіку діагн0з бeзnлiддя, ми вирішили всиновити дитину, після чого я завагітніла

У свої 29 я щодня мріяла про те, як відчую рухи малюка в животі, але як би ми не старалися з Максимом, у нас нічого не виходило. Я плакала ночами й днями, надія на дитинку згасала, тоді чоловік і запропонував пройти повне обстеження.

Спочатку я здала всі аналізи, пройшла всі можливі процедури і мені сказали, що все добре, організм готовий до виношення дитини та народження, залишилося тільки Максиму зробити те саме. Коханий також відвідав лікаря і йому однозначно поставили діагноз — безплідний!

Ми були надзвичайно засмучені, я не збиралася покидати його, бо шлюб наш без сварок тривав вже сім років, і ми кохали одне одного. Максим перший запропонував взяти дитину з притулку:
“На жаль, іншого виходу у нас немає, ЕКО робити тобі небезпечно і точної гарантії немає, тому давай всиновимо малюка, а краще — візьмемо з лікарні, є багато горе-матерів, які відмовляються від дитини відразу після народження”.

Я радо погодилася, бо не уявляла своє життя без дитини. Ми вирішили, що поїдемо в місто, де живуть батьки Максима, його мама працює акушеркою в лікарні, і вона запропонувала нам взяти малюка звідти, жінка неодноразова бачила, як матері пишуть відмову від дітей.

Ми переїхали й почали чекати дзвінка з лікарні. Через декілька тижнів нам зателефонував головний лікар і попросив прийти. Вже через 20 хвилин ми були на місці, наш син нещодавно народився, а його мама навіть бачити його не хотіла, дівчині було 17 років, і вона не бажала присвячувати свою молодість дитині. Я взяла на руки Назарчика і відчула невидимий зв’язок між нами. Максим був щасливий, через декілька днів ми забрали сина додому.

Тепер мої дні повністю змінилися, мені подобалося доглядати за Назарчиком, прати та готувати, зустрічати чоловіка з роботи з сином на руках. Ми були щасливі, півроку пройшли непомітно.
Якось вранці я прокинулася від того, що мене нудить, в голові паморочилося, і я весь день ходила сама не своя. Так тривало ще декілька днів, а потім Максим не витримав і повіз мене в лікарню. Моя лікарка сказала, що я вагітна вже сім тижнів. Я сказала, що бути такого не може, адже чоловікові сказали, що він безплідний, тому ми й всиновили дитину, але сумнівів бути не могло — у нас буде ще один малюк.

Максим не повірив мені відразу, а потім почав звинувачувати у зраді. Ми понад тиждень сварилися, чоловік захотів ще раз пройти обстеження. Лікарі казали, що таке буває, незважаючи на діагноз, у сім’ї народжуються діти. Я почала хвилюватися, що Макс покине нас з Назарчиком та ненародженою дитиною, але одного дня він прийшов додому з великим букетом квітів та вибаченнями.
Чоловік сказав, що перше обстеження було хибним. У мене ніби камінь з душі упав, в нашу родину повернулися спокій та мир.

З того часу пройшов рік, у нас народилася донечка, Макс дуже щасливий батько двох діток, незабаром ми почнемо будувати власний дім, чоловіка підвищили на роботі й наш фінансовий стан значно покращився. Ми вирішили, що хочемо третю дитину, а якщо не вийде, то ми всиновимо малюка ще раз.
Тепер ми чітко розуміємо, на власному прикладі, що чужих дітей не буває, наші дітки ростуть щасливими, я вважаю, що Назарчика нам послав Бог, бо не знати, як би склалася його доля, якби чоловіку не поставили діагноз безпліддя, адже його біологічна мама відмовилася від нього відразу після народження. Ця дівчина сама була ще дитиною, тому я її не звинувачую, а тільки дякую за сина.