Мій батько згадав про своїх дітей лише після iнcyльту. А де він був до цього?

Ми з братом Ігорем ocuротіли ще у 15 років. Саме тоді наш батько покинув сім’ю через кoxaнок й сказав, що він втoмився від буденності й хоче пригод до самої cмерmі. Відкупився від нас і своєї совісті тим, що залишив нам 2-кімнатну квартиру неподалік від центру й все!

Ще з тих років пам’ятаю, як він дзвонив до нас лише на день народження й висилав непогані подарунки, але на цьому крапка. Потім упродовж наших студентських років взагалі перестав нами цікавитись. У нас з Ігорем різниця у віці невелика — всього один рік! Однак, він пішов у школу разом зі мною, тому ми майже однаково освоювали навчальний матеріал, разом закінчили школу й потім університети.

Наша мати, свята жінка, витратила максимум зусиль, аби вивчити й виростити нас такими, які ми зараз. Сьогодні мені 37 років, і я вже маю свою сім’ю й сина. Навіть уявити не можу, як би я їх покинув. Можливо, це пов’язано з тим, що він став батьком у 20 років й не встиг відбути цю юність, або криза середнього віку бахнула йому в голову — але це все одно не причина покидати своїх дітей, а тим паче хлопців у підлітковому віці, які в цей час так потребують чоловічих настанов.

Ми з братом його не чули від нього ні слова впродовж 10 років до цього дня. Минулого тижня мені подзвонили з лікарні й повідомили, що Віктор Семенович (батьком я більше його не називає) нещодавно отямився після інсульту й попросив знайти його синів.

Оце так новина. Чому ж своїх хвойд не кличе на поміч чи догляд, а відразу згадав про синів, якими 10 років не цікавився навіть. Але дружина вмовила мене, й ми з Ігорем таки поїхали до Харкова, де він лежав після першого інсульту. По приїзді лікарі повідомили, що віднині він потребує ретельного догляду й опіку зі сторони сім’ї!

В думках було питання: “А яка у нього може бути сім’я? Він же відвернувся від нас!” Але при лікареві не стали озвучувати чи якось сперечатись. Підійшли до палати й поглянули на батька. Він виглядав таким старим! Ще гірше, ніж інші чоловіки в його роки. Я його ще пам’ятаю молодим й енергійним, що у душі мав повно історій й ідей!

Він без тями лежав на ліжку, а ми з братом сиділи поруч й чекали, поки отямитися. Як тільки розплющив очі, подивився на нас з усмішкою й сказав: “О, мої хлопці. Пробачте!” Через свою хворобу вимовив це невиразно, але ми все зрозуміли й не знали, як тепер на це реагувати й що робити. Він же нас покинув, але чи зможемо ми зробити те саме! Тоді вийде, що ми схожі на нього чи навпаки — кинути його й таким чином помститися за його зраду! На це питання ще не знаємо відповіді.