Мій чоловік гн1ватися почне, якщо я не народжу дитину після сорока років. Він впевнений, що батьками ставати потрібно саме у цьому віці

«Життя прожити – не поле перейти,» – говорить народна мудрість. Інколи людей чекає важка доля і випробовування.

Я з чоловіком прожила 15 років. Багато через що нам довелося пройти. Познайомились ми випадково, коли я загубила свій телефон і Вадим його знайшов. Зателефонував на один із останніх номерів з набраних. Це був контакт моєї подруги. Вадим виявився чесним і шляхетним чоловіком. З тих пір ми разом.

Ми дуже хотіли одружитися, але як тільки ми збиралися подавати заяву до РАГС (а це було декілька разів), обов’язково щось траплялося.

Спочатку у мене захворіла мама. Наступного разу померла його тітка. Ми навіть боялася призначати дату весілля, щоб ні у кого нічого не сталось. Зараз багато пар живе цивільним шлюбом. Але мені хотілося бути у білий весільний сукні, стати найщасливішою нареченою. Після всього, що сталося, прийшло якесь затишшя.

Ми все таки вирішили розписатися, але не робити банкет. У нас була інша ідея – поїхати у весільну подорож. Доїжджаючи до аеропорту, наша машина попала в аварію. Я відбулася лише саднами та синцями, а от у Вадима діагностували важку черепно-мозкову травму. Після операції він довго не міг прийти до тями.

Лікарі не давали ніяких шансів, що він буде жити. Після довгого перебування у комі, мій чоловік таки розплющив очі. Я весь час сиділа біля нього. Відновлення було дуже важким, ми були у багатьох реабілітаційних центрах. Вчилися заново робити все: тримати ложку, розмовляти, ходити.

Ми все подолали, впоралися зі своїми труднощами. Нам всі допомагали грошима у той тяжкий період нашого життя. Скільки на це пішло сил та енергії, я і досі не розумію, як я з усім цим впоралась.

Вадим знову повернувся до роботи після дворічної реабілітації. Ми після того накопичили грошей. Купили спочатку квартиру, потім машину, дачу. Все було, як у казці! Нам тільки одного зараз і не вистачає – діточок.

Я бачу, як мої подруги стали матерями, і я заздрю їм. В них є для кого жити, заради чого радіти. А у нашому домі – ніби порожнеча якась. Вадим нічого для мене не жалкує, все, що я  хочу, мені купує.

Тільки каже, що дітей ще не хоче, мовляв, ще рано. А куди ж рано, якщо мені майже 40 років? Так хочеться обійняти нашу крихітку, дбати про неї, приділяти увагу. Я не можу зрозуміти, як мені переконати чоловіка, що дитина – це відтворення сім’ї? Без неї немає ніякого сенсу в житті.

З вікна квартири я спостерігаю, як молоді мами гуляють зі своєю малечею на дитячому майданчику. Бачу, що вони возять діток у візках, граються разом. Уявляю, що в мене теж буде так незабаром. Це маленьке, крихітне створіння з’явиться на світ від величезного кохання двох сердець. Шкода, що Вадим не розуміє цього. Він впевнений, що дитина повинна бути пізніше, після сорока, коли ми наживемося для себе. Я просто не знаю, що робити? Як його переконати?