Мій внук опинився у дитячому будинку через дурість доньки. Я не хотіла з ним прощатися і влаштувалася туди працювати!

Я одружилась рано й «з дурості», як любили говорити всі навколо. Я завагітніла й «була змушена» вийти заміж. Чоловік у мене був чудовий, й сім’я у нас була дружня, але коли донечці ще не було п’яти років, мій чоловік потрапив в аварію, і ми залишилися вдвох.

Після смерті чоловіка я не хотіла більше мати стосунків з чоловіками й присвятила всю себе вихованню донечки. До 12 років дівчинка була дуже хорошою, розумною і ввічливою. Але потім вона почала товаришувати з поганою компанією. Гуляла до пізньої ночі, і я не могла ніяк на неї повпливати. Потім вона почала прогулювати школу й могла не приходити ночувати додому. Я намагалась її водити до психолога чи знайти підхід, але все було даремно, й у 16 років вона повідомила, що завагітніла.

Я відразу їй сказала, що ми будемо народжувати, вона не стала сперечатися, її було все одно. Вона народила здорового й красивого хлопчика, але не встигла я з нею поговорити, як лікарі мені повідомили, що вона відмовилась від дитини й покинула лікарню. Після цього вона пропала. Я намагалась її знайти, але все даремно. Надіюсь, вона хоча б жива.

Я намагалась добитися справедливості й всиновити внука, але через інвалідність мені не дозволили його забрати. Згодом я дізналась, куди саме відвезли мого внука, й влаштувалась працювати у Дім Малюка. Я мала медичну й психологічну освіту, тому влаштуватися туди було не проблематично. Я отримала роботу й можливість бачити внука щодня.

Головним моїм обов’язком було спілкуватися з батьками й дітьми й підбирати їм дітей залежно від побажань щодо їх темпераменту та характеру. Це виявилось непросто, але я чудово справлялась зі своєю роботою чудово, бо батьки ніколи не скаржилися на дітей і не повертали їх, а навпаки дякували.

Коли внукові виповнилось три роки, мені дозволили оформити опіку над ним, і я забрала його додому.
З цього моменту минуло вже двадцять років. Зараз я завідувачка нашим Домом Малютки. За ці роки я доклала багато зусиль, щоб діткам було комфортно з нами, мені вдалось розширити кількість співробітників й фінансування.

У мого внука теж все добре у житті. Він вивчився на хірурга й уже працює у місцевій лікарні. Знайшов хорошу дружину й вони зараз збираються вдочерити одну хорошеньку й здорову дівчинку з дитячого будинку.

Я дуже щаслива, що моє життя склалось саме так, хоча й думки про зниклу доньку мене все одно не покидають…