Міла не знала, куди втікати на власному ж весіллі, бо не хотілось її заміж за нелюба та поганої слави на все село

– Мамо, сонце моє, прошу, скажи мені, що є якийсь вихід… Я ж після цього навіть з дому вийти не зможу, всі навколо сміятимуться з мене, а про сім’ю що люди скажуть? – плакала Міла, міцно притискаючись до мами, доки гості на весіллі веселилися й чекали нареченого.

– Міло, годі плакати, все добре буде, я знайду рішення! – промовила мама, а сама у голові перебирала сотні варіантів, як знайти вихід із ситуації, що склалась

— Сашко, йди-но сюди! – кликнула мама свого двоюрідного брата – Нам з тобою терміново потрібно до вокзалу. Там скоро ранковий потяг прибуде.

– Звичайно, заскакуй у машину! – промовив чоловік, й жінка якнайшвидше примостилась на передньому сидінні.

– Їдемо по нового нареченого для донечки!

– Я надіюсь, що ти жартуєш! – скептично відповів чоловік, а тоді поглянув на серйозний вираз обличчя її мами й промовив – Чи ти дійсно віриш, що хтось так швидко погодиться?

– Так я ж не просто так! А за гроші, а тут хто від такого щастя відмовиться?

Через кілька хвилин мама нареченої вже вела з перону якихось двох молодих красенів.

– Ну, що ж, Сашко, тепер прийшов час їхати до весільного магазину! Потрібно терміново придбати хороші костюми для нареченого та його свідка!

– А у нашого нареченого хоч паспорт з собою є?

– Так, так, я про це відразу запитувала! – відповіла, посміхнувшись мама – Знайомся, це – Роман, наш наречений, а це Олесь – його друг та свідок! – познайомила жінка швиденько брата з «новими родичами».

Через 15 хвилин бурею вигуків здійнявся ЗАГС, всі просили Мілу швидше виходити, адже нарешті приїхав наречений! Вона, не довго думаючи, вискочила й побігла до машини, але з неї вийшов не її Олексій, а якихсь два незнайомих хлопці. Побачивши нерозуміння дівчини, до неї швиденько підійшла мама.
«Доцю, це Роман, він погодився бути твоїм нареченим. У нас вибору немає, ти з ним оженишся, а через кілька місяців розведешся, зате люди не пліткуватимуть й «не гонитимуть тебе»!» – промовила мама, а донька швиденько кивнула й м’яко посміхнулась «своєму нареченому».

На щастя, ніхто з гостів й не помітив нічого, тому весілля вдалось на славу. Кожен сусід запам’ятав його, а молода дівчини говорила: «Хочу собі таке ж весілля!». Роман ніяк не підвів свою дружину й намагався зі всіх сил показати свою ніжність та закоханість у неї.

Коли молодята нарешті залишилися на самоті, то Міла з щирістю промовила: «Ти не уявляєш, яка я тобі вдячна! Ти за це не хвилюйся, ми швидко розлучимось!»

– А навіщо нам розлучатися? Я думав, що наші стосунки тільки починають набирати обертів…

– Ну ти й смішний! – промовила Міла, щиро не розуміючи, що хлопчина це сказав цілком серйозно – У мене тут був один, що казав, що до останнього дня зі мною буде, а не зміг знайти сил, хоча б на один прийти, а ти то чужий…

– І зовсім не чужий! Я тільки тебе побачив, то відразу зрозумів, що недаремно погодився на пропозицію твоєї мами!

– Та годі вже!

– Не годі! Відтепер я твій чоловік, і ми будемо йти разом по цьому шляху! Недаремно ж твоя мама обрала саме мене, а я все життя жартував, що доля мене знайде! Я не здамся й завоюю твою любов! Ось побачиш!

Але бачили це всі, а не тільки Міла. Як спочатку у дівчини почали сяяти очі, а потім вона прийшла з щасливою новиною про першу вагітність! Зараз вони разом уже 20 років та виховують двох діток, а мама нареченої сміється, що випадково, бажаючи уникнути сорому, подарувала доньці таке щастя.