Мої батьки не прийшли до мене у лікарню й не захотіли допомогти з дитиною, бо це не їхній обов’язок!

Я більш аніж впевнена, що в усіх є в житті такі моменти, про які не хочеться згадувати, і я не виключення. Кожна думка та усвідомлення того, що наші життя та турботи нікому не потрібні, окрім нас, дуже ранить моє серце.

Кажуть, якщо поговорити про те, що турбує, стає легше. Надіюсь на це.

День був, як і всі попередні, ніяких ознак, що щось трапиться, не було. Я, чоловік та дочка збиралися на пікнік. У нас було в планах подихати свіжим повітрям та посмажити шашлик. Приїхали на наше улюблене місце, чекали поки шашлик буде готовий, а поки гуляли, бігали та бавилися. В останню мить вирішили, що шашлик поїмо вдома. Чоловік почав збирати усі речі, а я з дитиною пішла до машини. Доки ми збиралися, я вирішила погодувати доньку шоколадним сирком, вона його спробувала, та не захотіла більше. Мені було жаль викидати, вирішила доїсти. І тут почалися веселощі. Через пів години, після того, як я скуштувала той “смаколик”, різко почав боліти живіт. Такого болю я давно не відчувала. Чесно, то я ледь додому доїхала.

Чоловік переконав мене в тому, що я давно не їла, тому так болить живіт, зараз поїмо, і все налагодиться. Він накрив на стіл, ми повечеряли, проте краще не стало. Чоловік негайно викликав швидку допомогу. Ще ніколи не доводилося мені їхати у швидкій самій, в такий момент дуже хочеться, щоб поруч була близька людина. Але чоловік був змушений залишитися з дитиною. Донечці пів року тільки.

Дуже переживала за неї, адже вона ще була на грудному годуванні. З пляшечки не їла, нагодувати її було ще тим випробовуванням.

Я негайно зателефонувала батькам:

– Мамо, мене везуть в лікарню. Тато може забрати мене?

– Звісно! Тільки скажеш коли.

В трубці я відразу почула голос тата:

– Що ти знову від мене хочеш? Куди їхати? Нікуди я не поїду.

Тут все стало зрозуміло. Вони ніколи не вміли підтримувати, а в цей момент так хотілося почути якісь теплі слова. Вони навіть не запитали, що зі мною, куди везуть.

Згодом привезли в лікарню, там усі процедури пройшли добре. Прокинулася уже в палаті, мені повідомили, що доведеться лежати в лікарні як мінімум тиждень. Байдуже, я тільки переживала за дитину.

Дуже хотіла зателефонувати й розпитати, як там донечка, чи вона поїла й чи не плаче. Чоловік сказав, що вона постійно плаче. А ще нема нічого дати їй їсти. Я просила мами, аби та привезла хоч суміш, і щоб вона залишилася та допомагала чоловікові з дитиною.

Тато злий був, але все-таки привіз ту суміш. Прийшов на поріг та віддав і хотів вже бігти, як чоловік сказав:

– Залишіться зі мною, допоможіть, будь ласка, бо я не справляюсь.

Батькові було байдуже. Він одразу поїхав. Мама теж проігнорувала моє прохання. І наступний тиждень ніхто з них ні разу не приїхав допомогти чоловікові. Тому він вирішив подзвонити своїй мамі.

Наступного ранку свекруха приїхала з іншого міста до нас. Вона цілими днями допомагала. За це я їй дякую. Нарешті вони всі приїхали до мене в лікарню, і я побачила доньку, вона потягнула свої крихітні рученята до мене, але взяти її на руки було заборонено.

Свекруха, зі злістю в голосі, сказала:

– Ні, тихенько! Погана мама покинула тебе! Моя маленька, іди до мене.

– І для чого ви таке говорите? Хіба не бачите, що я в поганому стані.

Мені було дуже образливо, нащо таке казати? Таких моментів було багато. Одного разу вирішила зателефонувати до чоловіка. Трубку підняла свекруха та каже:

– Взагалі-то вони сплять! Нащо ти телефонуєш?

Звісно, я вдячна свекрусі, що вона приїхала на допомогу в такий критичний момент. І своїм батькам вдячна, що час від часу приїжджали до мене в лікарню та привозили їжу.

Як то кажуть: “Батьків не обирають”. Але інколи я так заздрю людям, у яких чудові відносини з батьками. Мої найближчі люди: чоловік, дочка та котик Мурчик. У моєму житті не варто надіятися на підтримку та розуміння з боку батьків.