Ми у молодості з Петром Олексійовичем постійно сварилися. Жили, як кіт з собакою

Любов Миколаївна, як ніколи, насолоджувалась приготуванням вечері, адже сьогодні до неї у гості навідаються її «молоді». Вона прудко поверталась до нарізання овочів, то до смажіння котлет й не забувала поглядати у духовку на яблучний пиріг.

Не так давно жінка втратила чоловіка й, на щастя, «молоді» повідомили її, що незабаром вона стане бабусею, що значно полегшило її страждання. Ось уже четвертий рік жінка допомагає невістці з вихованням онука, а коли тій знадобилось вийти з декрету, то твердо повідомила, що внучку у дитячий садок не віддасть, бо нічому хорошому вона там не навчиться, а от бабуся докладе зусиль, щоб дівчинка розвивалась всебічно. Її вагомим аргументом стала спільна знайома, Оксана Петрівна, чия внучка після відвідування дитячого садку, стала хворобливою і постійно має бути на лікарняних. «Молоді» підтримали ініціативу бабусі.

Та й вони були переконані, що жоден дитячий садок не зможе забезпечити такий хороший догляд за внучкою, яку рідна бабуся.

Знайшла вільну хвилинку від приготування вечері й заскочила у дитячу. На ліжечку мирно спала Оля.
«Ох, мені б її дитячий організм, щоб так само швидко засинати!» – подумала жінка й почула стукіт у двері. На порозі стояла її невістка, Наталка.

– Ох, Наталко, ти як завжди вчасно, я як раз закінчую готувати вечерю! Все ще тепленьке й свіженьке! – весело промовила Любов Миколаївна

Невістка сумно посміхнулась, обійняла свекруху та рушила до ванної кімнати мити руки.

– Зачекай-но, у тебе щось сталось? Ти сьогодні сама не своя! – промовила жінка, коли невістка прийшла на кухню.

Наталка уважно подивилася на свекруху повними сліз очима й промовила: «Та оце, перед приходом до вас, говорила телефоном зі Славіком. То ми знову так сильно посварилися. Потім почали говорити один одному багато образливих слів! От я не можу вже! Так втомилась від цих наших сварок! Ми живемо, як кіт з собакою, аби не гірше…

От погляну на вас й навряд згадаю, щоб ви коли когось образили поганим словом. Не жінка, а ідеал! Й на ваші стосунки з Петром Олексійовичем нам тільки рівнятися… я оце йому вас з чоловіком у приклад ставила, що ми б теж могли жити так: душа у душу. Знаєте, що він мені на це? Просто мовчить!

Свекруха швидко організувала їм чай, присіла поруч з невісткою й почала розмову.

– Мила, так ти багато ще не знаєш… Ми у молодості з Петром Олексійовичем постійно сварилися. Нам тільки дай привід, якусь дурницю, і ми з тією гарячою юною кров’ю готові були роздерти один одного. А жили ж ми ще тоді у селі, тому тільки посваримось й сусіди почують, то вже все село знало. І часто до мене матінка приходила й питала, чого ж нам дружно не живеться, й повторювала, що ми поводимось, як кіт з собакою. Так, ми й справді були на них схожими й не на якихось там примарних, а на тих, що жили у нашому дворі.

У нас була кицька молоденька Мурка, ще та хитрюга, що тільки не вигадає й от вона вирішила почати провокувати нашого злого пса. Вона його, як почала дражнити то той бідний ледь все горло не загавкає, а потім спить, як вбитий, а вона тихенько його їжу краде з миски та ще й хвостом примудриться його вдарити. Ну ти, уяви! Ось така між ними «любов» була.

Сталось те все на Новий рік. У нас було багато гостів, ми всі сиділи, випивали, розмовляли і я не стигла огледітися, як мій Славік десь запропастився. Потім виявилось, що він купив собі петарди й палив їх тихенько на даху. Воно ж мале, не знало до того це може привести. От і дах загорівся. Він швидко звідти втік, а через дві хвилини ми всі швидко вибігали з дому й викликали пожежників. Собака, як здурів, почав гавкати, вириватися з ланцюга і хтось таки його відв’язав.

Ми й слова сказати не встигли, як він влетів у будинок, а через мить вилетів з обгорілим котом. Довго її лизав, заспокоював і Мурка таки вижила.

Цей випадок змінив все. Кицька раптом стала обороняти пса від інших котів, спала разом з ним у буді й завжди ділилась їжею, що кидали тільки її.

От і після цього випадку й у нас щось різко змінилось з чоловіком. Він спочатку у церкву почав ходити, бо думав, що то за його гріхи у нас пів хати згоріло, а потім прийшов до мене й ще раз попрохав мою руку і серце, але тепер перед Богом. Отак ми й повінчалися і все раптом краще стало. Жили, ніколи не сварилися, завжди розуміли та поважали його. Не життя, а мед було, що інколи я ловила себе на думці, що кілька місяців тому сама б собі позаздрила.

Отак ми й жили сорок років у медові, а потім, коли чоловік захворів, то й ложка дьогтю мені дісталась, якби він не намагався мене втішити й порадувати та знала я до чого все йде. А коли ми востаннє з ним говорили, то він мені сказав: «Знаєш, а наше життя нічим не відрізняється від життя Мурки та Барсіка! Все-таки добре ми жили, хоч, як і собака з котом!».

Через годину його не стало, а я от думаю, тварини й то навчилися пробачати та любити тих, хто їх ображає, то чому ж люди не можуть? Чи таке може статися тільки тоді, коли трапляється горе?

Наталка уважно вслухалась у кожне слово Любові Миколаївни, а наприкінці розмови роздався телефонний дзвінок і вона швиденько його підняла й почала тараторити: «Вибач мені, таку дурну! Я ж тебе кохаю понад усе на світі! Я хочу, щоб ми були таким же щасливими, як і твої батьки! Ми навчимось пробачати один одного та не ображати! Я обіцяю!».