– Моя донька, Ковальчук Лідія Степанівна, та син, Ковальчук Олег Степанович, отримують у спадок сто тисяч гривень, кожен, — промовив адвокат та дістав дві теки з документами. – Прошу, тримайте!

Повертаючись з роботи, Галина пішла не додому, а до Степана Юхимовича. Мабуть, вона вже так до нього ходить понад рік. Почалося це з того, коли студентам четвертого медичного курсу дали завдання: доглядати caмoтніх людей лiтньoго віку.Так вони й познайомилися зі Степаном Юхимовичем. На час знайомства він ще підіймався з ліжка та трішки пересувався. Галина пригадала першу їхню зустріч. Дідусь старався виглядати сповненим енергії, чаєм пригостив, це вже стало традицією. А за останні пів року він взагалі не вставав з ліжка.

Незрозуміле життя у цього дідуся. Він же геть не бідний, трикімнатну простору квартиру в центрі міста, має красиву машину, якою користується внук Остап. Чомусь Галина була впевнена, що внук – це єдиний родич дідуся. Хлопець завжди насуплений, чимось незадоволений, а коли вітається, то лише киває мовчки головою. Може трохи поговорити з дідом про серйозні справи та піти собі далі. Юнак жінці сподобався своєю серйозністю.

Потім з’ясувалося, що дід має і сина, і доньку. Вони живуть в Києві. Мабуть, заможно. За стільки часу Галина ні одного з них ніколи не бачила, враховуючи, що приходила до Степана Юхимовича кожного дня. Він мав ще одну доньку, яка вже давно померла. Час від часу навідувався ще якийсь чоловік, мабуть, товариш. Вони постійно обговорювали серйозні питання.

Коли Галина закінчила університет, відразу почала працювати в місцевій лікарні, хірургічне відділення, але не перестала ходити до Степана Юхимовича. Батьків дівчина не мала, тому дідусь їх заміняв.

От і будинок його. А серце боляче стукнуло. Біля будинку стояла швидка допомога. Вийшли санітари та несли дідуся. Один погляд усе сказав: дідусь помер.

– Дідусю! – на емоціях кинулася дівчина до носилок.

Ті зупинилися, постояли декілька хвилин, подивилися на дівчину в істериці. А потім один кивнув внукові на дівчину.

– Галинко! – Остап підняв з колін дівчину.

Посадив в автомобіль та завіз до гуртожитку. Провів до кімнати й поїхав додому.

Ця ніч для Галини була важкою, не спала, плакала в подушку. Вона не мала з родичів нікого, окрім дідуся. На роботі часто бачила смерті, але ніколи не уявляла наскільки це важко когось втрачати.

З самого ранку зателефонувала на роботу, взяла два дні відпустки, аби зайнятися організацією похоронів. Біля неї завжди був Остап. Він зайнявся оплачуванням витрат.

Наступного ранку, усі зібралися в залі, аби попрощатися зі Степаном Юхимовичем. Також були присутні син та донька, яким було вже за п’ятдесят. Син, Олег Степанович, лише важко здихнув. Донька, Лідія Степанівна, витерла сльози. Вони привіталися з племінником.

Після відспівування, автобус відвіз деяких родичів для останнього прощання. Була тиша, всі стояли мовчки, окрім Остапа та Галини.

Обід був у квартирі дідуся, де були присутні декілька сусідів і той самий серйозний чоловік.
За столом сиділи син й донька, які на місці ж сиділи розмовляли про спадок:

– Лідо, квартиру треба продати!

– Це не в першу чергу, — посміхнувся Олег. – Не забувай, що батько був власником заводу, треба з ним спершу вирішити. А тоді вже квартира. Ну звісно ми її будемо продавати.

– А стосовно спадку, ця справа не одразу вирішується.

– Сестро, ми з тобою перші в черзі, нема чому переживати.

– Не забувай про племінника.

– Та думаю, він вже своє отримав. Не звертала увагу на його машину?

– Та це ясно, що дідо віддав, але ж без грошей точно б не залишив Остапа, — задумливо відповідала Лідія.

– Достатньо йому буде однієї машини!

Пройшло декілька годин. Родичі й сусіди по маленьку почали розходитися по домівках. Із-за столу піднявся той серйозний чоловік та сказав:

– Олег Степанович та Лідіє Степанівно, попрошу вас залишитися!

– Ми й нікуди не збиралися йти, — різко відповіла Ліда.

– Остапе ви також сядьте, — додав чоловік. – Галино, залишіться.

– І так, — говорив серйозний пан і діставав документи. – Моє ім’я Андрій Аркадійович. Я був хорошим другом та адвокатом Степана Юхимовича.

– Заповіт? – обурено запитав син.

– Я, Степан Юхимович, даним заповітом роблю розпорядження. Перше: квартиру, яка розміщена за адресою бульвар Лесі Українки, будинок шість, квартир сорок сім, і все, що знаходиться в цьому ж будинку заповідаю – Галині Петрівні Остапчук.

– Як? – одночасно сказали Олег із Лідою.

– Друге: підприємство заповідаю – своєму внукові Остапу Олександровичу Ільчуку.

– Він як писав заповіт, був у здоровому глузді? – крикнув Олег.

– Моя донька, Ковальчук Лідія Степанівна, та син, Ковальчук Олег Степанович, отримують у спадок сто тисяч гривень, кожний, — промовив адвокат та дістав дві теки з документами. – Прошу, тримайте!

– Ми до суду на вас подамо! – крикнув Василь

— Прошу. Ви маєте на це право, — спокійним голосом промовив адвокат. – Але зарання попереджаю, ви лише витратите свій час й гроші. А також це ваш батько і таким чином ви оскверняєте його волю.

– Що в заповіті забулася ця дівка? – злісно сказала Ліда.

– Тітко, заспокойся! Галина до останнього дня турбувалася й доглядала за дідусем, на відміну від вас.

– Можливо, мені краще піти? – зніяковіла Галя.

– Ні в якому разі! – обійняв Остап дівчину за плече. – Ходімо в іншу кімнату, нехай мої родичі обговорюють всі питання, не будемо заважати.

Остап з Галиною пішли в сусідню кімнату. Декілька хвилин була тихо, тоді адвокат дав два конверти, в яких лежали гроші, й сказав:

– Степан Юхимович казав, щоб ці гроші витратили на подарунки для внуків.

– Обійдуться й без них, вже великі, — буркнула Ліда.

– Ну він їх бачив десь вісім років тому, коли навідувався до Вас у Київ. Дуже часто згадував про них і так мріяв, що коли-небудь ви їх привезете до нього в гості. На жаль, не дочекався. Тому внуки так і залишилися для нього маленькими.

Ліда опустила голову й тихенько плакала. Олег дивився пустим поглядом у вікно, через деякий час сказав:

– Ходімо, Лідо! Наш батько правильно вчинив!