Моя кoлuшня невістка поїхала відпочивати на море й пoкuнула на мене онука, тому що грошей йому на квиток не вистачило

Мій син кілька років тому poзлучився зі Світланою. По правді сказати, я з самого початку не вірила, що вони зможуть довго жити разом. Й справа тут не тільки у Світлані. Мій син також не серйозно ставився до шлюбу. Та й взагалі весілля відбулося тільки тому, що вона завагітніла.

З перших днів в них почалися сварки та скандали. Коли народився Артемчик, то стало ще гірше. Й через півтора року вони розбіглися. Син почав гуляти, Світлана також не відмовлялася від того, щоб весело провести час. Аліменти сплачували я та мій чоловік, тому що син ніде не працював. Мені було шкода лише онука. Згодом мій син потрапив у аварію. Як сказали потім у поліції, він п’яний їхав з друзями, й вони виїхали на зустрічну смугу. Всі троє загинули на місці. Для нас це було страшне горе.

Після смерті сина ми ще більше почали опікуватися онуком. Хоч вже могли й відмовитися, але продовжили виплачувати щомісяця кошти для Світлани. Розуміли, що вона ще молода, тому їй важко самій з маленькою дитиною. Її батьки мешкали у селі на іншому кінці країни. Ми часто забирали онука до себе на кілька днів. Допомогли влаштувати його в дитячий садочок, водили на різні кружки та додаткові заняття. Коли почалася школа, то бувало, що й до ночі сиділи разом з чоловіком та допомагали з домашнім завданням. Світлана ставила до нас нормально. Не добре й не погано. Знала, що ми завжди поруч й можемо виручити, коли потрібно. До того ж свою квартиру ми вирішили одразу віддати онукові. Навіть написали заповіт.

Зараз Артемчику вже дванадцять років. Він й досі радо відвідує нас. Має свою кімнату в нашій квартирі, де речей навіть більше, ніж вдома у Світлани. Тиждень тому до нас зателефонувала колишня невістка та спитала чи зможемо ми наглянути за Артемом одинадцять днів. Ми радо погодились. Вона сказала, що привезе його через кілька годин. Коли вона поклала слухавку, мені стало цікаво, чому так надовго та для чого так поспішати. Коли вона приїхала, то пояснила, що з подругами летить відпочивати до Туреччини на десять днів. Купила гарячу путівку до п’ятизіркового готелю. Я стояла й дивилася на неї здивованими очима. Одразу запитала, чому ж вона не бере з собою сина. «Грошей вистачило лише на квиток для мене,» – спокійно відповіла вона та, вштовхнувши у квартиру Артема, побігла по сходах. Мовляв, дуже поспішає на літак.

Я не знала, як реагувати. Невже вона ось так спокійно поїде відпочивати без свого сина. Як в неї могло не вистачити грошей на рідну дитину. Ми ж кожного місяця з чоловіком віддаємо частину своєї пенсії, а я хочу сказати, що це немало, адже чоловік колишній викладач в університеті та має багато надбавок за роки праці та наукові досягнення. Й вона за ці гроші купила собі квиток на відпочинок, а сина залишила з нами. Артем ніколи в житті не був на морі. Як же ж їй не соромно. Я просто кипіла від люті, а висловитися не було кому. Вона вже напевно летіла у літаку.

Коли чоловік повернувся зі своєї щоденної прогулянки, то я йому розповіла, що сталося. Він обурився не менше мого. Та й Артем ходив весь день наче в воду опущений. Не хотів їсти моїх пиріжків, не грав у комп’ютер. Я розуміла, що він теж хотів поїхати на відпочинок. Ввечері ми з чоловіком вирішили, що коли повернеться Світлана, то спочатку поговоримо з нею, а тоді на заощаджені гроші купимо три путівки та разом з онуком також поїдемо відпочивати. Так буде справедливо.