Моя мачуха стала мені найкращою подругою та життєвим наставником, але до того нам довелося пройти через neкл0!

З батьками ми жили у маленькому містечку, де всі знали один одного, там я росла щасливою дитиною, відвідувала різні гуртки, записалася на танці та старалася постійно розвиватися. У моїх батьків був свій невеликий бізнес — вони вирощували сад та були головними постачальниками фруктів та овочів на місцевому ринку і поза його межами. Коли мені виповнилося 10 років, мама важко захворіла, в той момент наше щасливе життя перетворилося на сірі будні. Ми не знали чого очікувати завтра, тому постійно були біля мами, з кожним днем їй ставало гірше. На жаль, через вісім місяців моєї найріднішої людини не стало і ми з татом залишилися самі.

Батько не зміг жити в будинку, де пройшли їхні найкращі роки з мамою — тут все нагадувало її. Тому ми продали свій дім, сад та перебралися за 100 км на схід. Там тато купив маленький будинок та став займатися господарством. Наші дні проходили швидко та не весело, бо ми сумували за мамою. Я пішла до нової школи, знайшла декілька нових друзів, але постійно переймалася за стан тата — він почав зловживати алкоголем, впав у депресію.

Якось одного дня, коли я повернулася зі школи, то побачила на кухні красиву жінку, яка готувала вечерю. Побачивши мене, Ольга представилася та запросила до столу, вона приготувала смачну картоплю та насмажила котлет, в домі стояв чудовий запах їжі й повернулася атмосфера тепла, якої мені так не вистачало. Коли я приступила до трапези, то в кімнату зайшов тато — зовсім інший чоловік, він наче помолодів років на десять.

“Бачу ви вже з Ольгою познайомилися. Тепер вона житиме з нами”, – сказав тато.
Я навіть зраділа від такої новини, бо знала, як тато страждав після втрати мами. Так ми почали жити разом з Ольгою та її донькою, яка була старша за мене на рік. З дівчинкою Софійкою ми швидко подружилися, навіть спали разом, коли на вулиці була гроза, я завжди мріяла про сестричку, тому це для мене було щастям.

Наша нова родина була міцною, тато припинив пити та серйозно зайнявся господарством, мачуха працювала в місцевому магазині, а ми з Софією ходили разом до школи та заводили нові знайомства. Два роки щастя проминули швидко і знову в наш дім постукало горе — тато потрапив в аварію та робочому автомобілі — це був справжній удар для нас всіх.
Ольга два тижні не відходила від лікарняного ліжка, лікарі не давали марних надій, і ми щодня плакали, готуючись до гіршого…батька не стало.

Я втратила останнього члена своєї сім’ї, окрім мами з татом у мене нікого не було — ні дідусів, ні бабусь і органи опіки навідалися в наш дім. Ольга боролася за право стати моєю мамою, вона кохала мого тата та не збиралася віддавати мене в дитячий будинок. Софія навіть не відходила від мене — боялася втратити наш сестринський зв’язок. Я хоч і була розбита після смерті батька, але ні за що б не покинула Ольгу та її доньку, бо вони стали моїми рідними людьми, єдиними, хто залишився.

Оскільки мачуха залишилася сама з двома дітьми, а робота не приносила великого доходу, опіка довго приймала рішення щодо надання їй прав материнства, адже вони з татом так і не встигли одружитися офіційно. Ми щодня зі страхом очікували приходу злих тіток з органів опіки, але сподівалися тільки на краще.

Нарешті, Ольга оформила всі необхідні документи і тепер вона моя мама. Вона покинула роботу в магазині й серйозно зайнялася господарством, адже з нього дохід більший, і ми з сестрою їй допомагали.
З того часу пройшло вже шість років, я з відзнакою закінчила школу та вступила до університету, Софія також навчається. Наша мама залишилася в селі та продовжує вести господарство, яке переросло в бізнес, тепер їй допомагають наймані працівники, і ми можемо бути спокійні. Ольга більше не виходила заміж, вона присвятила себе нам з сестрою, ми її дуже любимо і цінуємо. Тепер у нас все добре, моя мама — найкраща подруга, якій я довіряю всі свої таємниці, і коли я згадую те пекло, що нам довелося разом пережити, то ще більше пригортаю її до себе і кажу: “Дякую, що не покинула, мамо”.