Моя мама прийшла у неділю вдосвіта. Вона б0ялася, що я захв0рів

Неділя… Нарешті вихідний, і можна як слід виспатися після важкого робочого тижня. Але тут лунає дзвінок у двері. Ми з дружиною розплющуємо очі. Дивимося у вікно, а там ще темно, ледь десь за обрієм жевріють перші промінці сонця.

– Привиділося… – кажу своїй Світлані, і ми знову вмощуємося спати.

Але знову лунає дзвінок. На годиннику п’ята ранку.

– Може, помилилися… – спросоння каже дружина.

Знову заплющуємо очі. Та через хвильку нас бентежить телефонний рінгтон.

– Мама телефонує… – Світлана дивиться на екран телефону, а потім відповідає.

Ще секунда – і дружина, накинувши халатик, біжить відчиняти двері:

– Вона до нас стукає, а ми не відчиняємо…

Встаю вже і я. Не покину ж я свою маму напризволяще! Що ж там такого трапилося, що вона вдосвіта вирішила зайти?

Дивлюся: мати вже руки помила і швидко на кухню готувати сніданок. Дружина шокована: чому вона приїхала і чому не поїла вдома? Тим часом її свекруха вже готувала омлет, робила бутерброди та пекла оладки з медом. Тоді вже ми з дружиною збагнули: готує вона сніданок для мене, свого сина.

Ми ошелешені сиділи за столом на кухні, поки вона куховарила. І тут мама продовжила нас дивувати. Не так мене, як мою дружину:

– Лікар скоро буде. Тітка Фрося приїде. Вона в Німеччині сиділкою була, то знає, як за хворими доглядати.

Я з Світланою переглянулися. Виявляється, мати прокинулася о третій годині ночі, щоб приїхати до нас з іншого кінця міста. Навіщо? Я зараз поясню…

У мого начальника напередодні був ювілей, тому у нас відбувся корпоратив. Я чи зайвого випив, чи просто щось не те з’їв, але довелося декілька разів зганяти у вбиральню.

Світлана напоїла мене ліками і спати уклала, як дитину малу. Мені полегшало і далі я міцно спав, поки не примчалася моя мама.

Але то ще півбіди. Мати не полінилася викликати знайомого терапевта. Вона йому повідомила, що міг я підхопити вірус, адже у деяких випадках теж можлива рвота та діарея.

Після цього лікар виписав мені лікарняний на два тижні. І навіть весь наш будинок знав про той день. Бо всі його мешканці мені здоров’я бажали.

Ось так… мені вже тридцять років, а моя мама поводить себе зі мною так, наче я до першого класу щойно пішов.