Моя невістка ледарка та ошуканка, але я мудра свекруха, не тримаю на неї зла

— Мамо, іди негайно сюди, мені є що тобі показати! Мам, швидше. Ти будеш шокована, — кликала Софію Михайлівну її менша донька Катруся. – Глянь, це світлини нашої Ані. І я їх знайшла не в неї на сторінці, а в її позначках, в її подруги.

Софія Михайлівна присіла й надягнула окуляри, щоб добре розглянути світлини й побачила на них свою невістку. На перший погляд, звичайна світлина: сидять дівчата на лавочці обіймаючись, біля ніг лежить величезний красивий пес. На іншій світлині сидить Аня та їсть демонстративно шашлик, на ногах у неї лежить маленьке кошенятко. Під світлиною підпис: «Чудовий відпочинок на дачі».

Та наче нічого такого, але Софія Михайлівна не була готова побачити це. Швидко покликала сина, чоловіка Анни. Він був теж шокований, двадцять хвилин переглядав одне й те саме фото, ніби надіявся побачити там щось нове. Хлопець і слова не міг вимовити, його очі не хотіли вірити в те, що бачать.

Сергій та Аня одружилися того літа. Протягом цього часу родина гостювала у них, до свекрухи не їздили.
Аня сама з міста. Зі Сергієм познайомилися в університеті, вони разом навчалися на потоці. Через рік одружилися та розпочали спільне життя. Софія Михайлівна живе у селі, вже звикла до свого будинку, садка, городу, тваринок. Також має молодшу доньку, яка живе з нею, вже в цьому році випускається зі школи. Сергій живе самостійним життям.

Хлопець, коли ще був студентом, кожних вихідних приїжджав додому в село. Особливо, коли починалися врожаї, жнива. Адже треба сім’ї допомагати. Кожної осені та восени з’їжджалися усі близькі та рідні, всі разом саджали, вибирали, перебирали картоплю. Та й без картоплі справ вистачає: посіяти, перекопати, посадити, вибрати, орати, косити. Мало того, що в Софії Михайлівни було 45 соток городу, це їй не заважало тримати худобу: дві свинки, з десяток курей та гусей, телятко.

Того тижня, перед вихідними, жінка зателефонувала синові й запитала чи приїдуть він з дружиною допомагати з городами впоратися, бо їм буде важко, а просити майже нема в кого. Сім’я надіється на допомогу молодят.

– Добре, мам, у суботу приїду, проте тільки я, — відповів Сергій.

– Я б з радістю приїхала, але в мене алергія на рослини, ці всі бур’яни, ще й тварини, а в мене на їхню шерсть теж алергія, — сумно відповіла Аня. – Я дуже хотіла б допомогти, проте вибачте. Так жаль, бо як приїду, відразу прийдеться викликати швидку допомогу. Тому краще вбережу себе та своє здоров’я.

– Ну вже, що маємо, — схвильовано мовила Софія Михайлівна. – Правильно, треба дбати про своє здоров’я. А котиків і собак у нас вистачає, куди ж без них у господарстві. Ну то нічого, сиди вдома, ми самі будемо приїжджати до вас гостювати.

Тому батьки постійно їздили до дітей в гості. Правда, навідувалися вони нечасто. Адже на кого покинеш худобу. Треба комусь же їх нагодувати. Взимку теж роботи вистачало, тому приїжджали рідше. Аня постійно привіт передавала, в село не їздила, алергія все-таки. Проте Сергій сам час від часу навідувався в село, а як їхав в місто, то руки всі були забиті торбами, мама постійно дбала, аби син не їхав з пустими руками.

Того тижня Сергій знову приїхав до батьків. Сам.

– Поки ти будеш в селі, я собі спокійно поприбираю, щоб ніхто мені не заважав, — сказала Аня. – Мені так сумно залишатися у квартирі одній. Як би я хотіла з тобою поїхати до батьків, допомогти їм. Жаль, що алергія не дозволяє. На роботі Галинка смородину принесла, я трішки з’їла і почалося, добре, що таблетки були в сумочці.

– Здавалося, що трохи й заплаче, — обурено розповідав Сергій. – Ось недавно дзвонила, розповідала, як сумує за мною, нудно одній вдома сидіти, в чотирьох стінах. Виявилося, що її чотири стіни – це заміський будинок Галі. Ще й на ногах сидить кошеня, а як же її алергія? І квіти, рослини нічого не заважає їй.
Справа була далеко не в ревнощах. Адже на дачі була тільки Галинка, її чоловік та батьки. Навіщо обманювати було про алергію на рослини й тварин?

– Як то навіщо, а щоб нічого не робити в селі. Вона ж взагалі нічого не допомагає, ледарка та й годі! А як їсти, то за обидві щоки. – злісно відповідає Катруся. – Не тільки ледарка, а ще й брехуха.

– Вибач, я лише не хотіла копатися в городах, і щоб нікого не образити, придумала вагоме виправдання, — виправдовувалася Аня перед чоловіком, коли той повернувся додому із села. – Ну подумаєш, що я не люблю сільську працю. Проте тебе люблю. А в подруги на дачі я собі відпочиваю, у них там персонал є.

З того часу Сергій дуже образився на Аню та не розмовляє з нею. Навіть разом не сплять, чоловік собі стелить на кухні на дивані. Софія Михайлівна просить сина, аби він пробачив дружині.

– Зате тепер буде думати, перш ніж обманювати, — заспокоює мати. – Вона лише не хотіла бруднити свої рученята. У цьому нічого страшного немає. Аня виросла в місті, а не так, як ти, в селі. Не привчили її до сільської праці, а сказати зразу про це злякалася, думала, що поб’ють її тут. Хоча нічого подібного. Я все-таки жінка не дурна, ось маю доньку, яка рано чи пізно теж в невістки піде. Якщо нема ніякої алергії, то в гості зможете двоє приїжджати, частіше будемо бачитися, — зраділа Софія Михайлівна.