Рівно рік тому я зробила рішучий крок. Взяла в одну руку дитячу автолюльку, а у другу руку свій запакований одяг та його два маленькі комбінезони й відправилась писати заяву про те, що я хочу стати його опікуном.
Через кілька годин я стояла над ним у пологовому будинку. Медсестри вже знали мене й пропускали просто так, авжеж, я ж його навідувала кожен день протягом місяця. 30 дуже важких днів я долала дорогу відстанню більше ніж 60 кілометрів, щоб знову взяти його на руки.
Пам’ятаю, коли вперше взяла його на руки, то боялась зробити щось не так. Таким він мені крихітним та «кришталевим» здавався. Зараз же я все робила з впевненістю і навіть дивувалась, коли думала, що він міг би носитися у моєму животі. Цікаво, як би він туди помістився? Як би складав свої ручки й ніжки, щоб вмістити тільце у такому маленькому просторі?
Згодом, я дізналась, що серед прийомних сімей, перший день у новій сім’ї для дитини називають «Днем Лелеки». Батьки завжди щасливі від появи дитини, але ось дитині все це дається важче, бо вона змушена розпрощатися з останньою надією на те, що вона залишиться з тією мамою, серцебиття якої чула протягом дев’яти місяців.
Першою у мене була донька. Вона відразу мені сподобалась, але саме любов до неї я відчула десь через місяць. Цьому крихітному хлопчику знадобилась лише година, щоб міцно «засісти» у моєму серці.
Я не могла повірити, що хтось міг покинути його? Можливо, вона й не бачила його? Прийняла рішення не дивитися, щоб не змінити рішення? Упевнена, побачивши його хоча б раз, вона б ні за що не відмовилась. Його просто не можливо не любити.
Проте він був народжений, щоб стати частиною моєї родини. Цей маленький та розумний котик!
Обіцяю, що буду для нього найкращою мамою!