Моїй дитині буде краще у дuтячoму будинку! Я так думала

Я прийняла свідоме та зважене рішення – вiддати дитину до дuтячoго бyдинку. Можливо, зараз на мене поллється багато багна, але я впевнена, що їй там буде краще.

Відразу поясню чому я так вчинила.

Я не можу заробляти достатньо грошей на себе і дитину, тому що весь час проводжу з нею, нам ледь вистачає на хліб, а якщо я почну більше заробляти та працювати, то хто буде сидіти з дитиною? Рішення прийшло до мене саме собою.

Ви запитаєте: навіщо я народжувала, якщо знаю, що не зможу забезпечити дитину?

Тільки от річ у тім, що я і подумати не могла, що все так обернеться. Я вийшла заміж з великого кохання за багатого чоловіка, він був проти, щоб я працювала, у його колах всі дружини були домогосподарками. Ми жили разом щасливо 2 роки та лише після цього прийняли зважене рішення – народити дитину.

Після народження дитини моє щастя тривало два роки. Чоловік лише більше розцвів після народження доньки та всіма способами демонстрував, який він щасливий. Тоді я ще і подумати не могла, що все це матиме такий жахливий кінець.

Мій чоловік важко працював, і у нього був свій бізнес, який все і зіпсував. В один момент конкуренти мого чоловіка вирішили його «прибрати», нацькували на нього поліцію, підклали якісь незаконні документи. Мого чоловіка посадили на 20 років, все майно забрали, тому що воно вважалось незаконно заробленим.

І от я опинилась сама на вулиці з дворічною дитиною, і мені не було куди йти. Річ у тому, що я сама з дитячого будинку, рідних у мене не було. Рідні чоловіка припинили з ним спілкування після одруження зі мною, вони вважали мене «сміттям». Друзі були у мене з багатого світу лише, які після всіх подій не хотіли мене навіть бачити.

Пощастило, що наді мною змилувалась наша помічниця по дому, вона мене прихистила, допомагала, чим могла, годувала зі своєї кишені, підгузки купувала. Ми мов знову знайшли сім’ю. От лише вона була старшою жінкою і через декілька місяців її не стало. Звісно, її діти не дозволили мені залишитися і вигнали на вулицю.

Того ж дня я знайшла роботу у ресторані, посудомийницею, де мені платили копійки, але дозволяли доїдати за клієнтами та жити у маленькій підсобці. Нерідко я ще мила підлоги та бралась за будь-яку брудну роботу, аби заробити ще копійку. От лише на справжню роботу з хорошою платнею мене не брали, у мене не було досвіду та на руках буда дворічна дитина.

Я довго наважувалась на цей крок і зрозуміла, що у мене немає іншого шляху.

Я люблю свою донечку, проте мусила це зробити. Я надіюсь, вона колись знайде у собі сили пробачити мені, але поки я більше нічого не можу зробити.

Донечко, я тебе люблю і сподіваюсь, що колись зможу тебе забрати, або хоча б ще раз побачити. Пробач мені.

Що ви думаєте про такий вчинок жінки? Залишіть свою думку у коментарях.