Зап0віла квартиру невістці, а не онукам і при цьому промовила: «А все тому, що хочу допомогти тобі. Ти завжди до мене добра була, а для них нічого залишати не хочу!»

Ольга Василівна ніяк не очікувала, що Марійка та її чоловік до неї навідаються, хоча вони й казали, що десь на тижні її провідають. Відразу почала бігати та шукати, чим же гостей пригостити.

– Ой, ви сідайте, я зараз стіл швиденько накрию. Ви б хоч вчора подзвонили, то я б вам скільки смаколиків наготувала! – говорила бабуся.

– Бабцю, не потрібно накривати на стіл, ми до вас у серйозній справі прийшли, – промовила Марійка. –  Тебе Дарина з чоловіком хочуть у будинок для літніх людей здати й станеться це рівно тоді, коли ти на них квартиру оформиш.

Я не могла повірити своїм вухам, швиденько написала чоловікові повідомлення, що його сестра з чоловіком у гості прийшла.

– Ти що за такі дурниці говориш, Марійка? Поясни мені, що це за будинок такий? Даринко, може, ти? – звернулась вона до мене, а я й не знала, що відповісти.

– Я не впевнена, що можу щось пояснити. Мало що знаю. Чула, як мій чоловік говорив про вас, шукав для вас місце, мабуть, хоче вас кудись відправити на лікування.

– І що це за лікування таке? – здивувалась Ольга Василівна, а тоді повернулась до Марійки. – Ви прогуляйтесь пів годинки, мені потрібно з Дариною поговорити.

– Зараз! Ми підемо, а вона вам тут швиденько понабріхує, і ви їй повірите! Хіба не видно, що вона лише й чекає, як нас з вами розлучити!

– Марійко, примкни язика, я ще достатньо здорова, щоб розрізнити, де брешуть, а де правду кажуть. Йдіть з Богом, нам поговорити потрібно, – промовила бабуся й повела мене на кухню.

– Ольга Василівна, кажу вам чесно, що вперше про це чую. Ми ні разу з чоловіком не говорили про будинок літніх людей! Даю вам слово, – говорила я і ледь не плакала.

Я любила Ольгу Василівну. Я сама з дитячого будинку, тому материнську любов змогла пізнати, лише коли вийшла заміж і познайомилась з цією прекрасною жінкою. Я ніколи й поганого слова про неї не сказала, а тут таке…

– Послухай мене, доню, я знаю, що ти тут ні до чого, а от мій онук… Він може викрутити так, щоб я таки опинилась у тому домі, – говорила сумно бабуся. – От і Марійка така ж сама. Скільки років я була непотрібна, а тут прихворіла, і вона зразу прийшла справедливість відновлювати! Лише й думають, як то все моє майно собі отримати! Он твій чоловік навіть приписався у моїй квадратні метри потайки.

– Потайки? А як це можливо?

– Даринко, а ти хоч знаєш, де твоє житло зараз, яке тобі держава, як сироті, мала дати?

– Я його отримала, а потім у чоловіка проблеми фінансові почалися. От ми його і продали.

– Він тебе про це попрохав?

– Та ні, я сама запропонувала, він же мій чоловік, не могла його у біді залишити.

– Ох, всі ви думаєте, що я стара, нічого не розумію, але бачу я більше, ніж ти, доню. Я тебе врятувати хочу з цього напівзатонулого корабля. Мій онук поганим виріс, використовує тебе, поки ти мене глядиш, щоб я вам житло залишила, а коли мене не стане, то й тебе прожене і ні краплі не пошкодує.

– Бабцю, змилуйтесь таке говорити, у нас кохання!

Ольга Василівна не хотіла розбивати серце Даринці, тому промовчала, а потім продовжила розмову.

– Доню, я тобі допомогти хочу. Ти у мене добра, завжди зі мною щира була, ніколи не брехала, не те, що ті рідні онуки, які у мені лише вигоду шукають. Залишайся жити зі мною, а онука я вижену.

– Але ж як я можу? Він же таке влаштує…

– Влаштує, тому зробимо ще розумніше! Я вас двох вижену, а коли він покине тебе, то ти й повернешся до мене.

– Не покине він мене, чому ж має?

У цей момент додому повернулися Марія з чоловіком та мій чоловік. І бабця оголосила свій вирок: «Не чесні ви всі, брехливі, я своє все майно церкві віддам, а ви робіть, як хочете!». Після цього вона добре наслухалась від Марії з чоловіком, а потім і від мого чоловіка, який відправився збирати речі та йти звідси.

– Набридла ти мені, бабо! Якщо не хоч мені квартиру залишати, то і сама за собою гляди! – говорив чоловік.

– А куди ми тепер відправимось? – запитала я, допомагаючи йому речі складати.

– Я до мами повертаюсь, а ти йди, куди тобі хочеться, мені яке діло? Я з тобою був, тому що ти колись квартиру мала, а потім бабу гляділа, а тепер мені з тебе яка користь?

Він покинув дім, а я лягла на наше ліжко й довго плакала, доки не прийшла Ольга Василівна й не почала мене заспокоювати.

– Чому він так зі мною? – запитувала, плачучи я.

– Не переживай, знайдеш гідного, у декілька разів кращого!

У цей момент я зрозуміла, що таки щось отримала. І це не просто квадратні метри, а справжню бабусю, яка завжди підтримає та допоможе!