Мріяла пожити хоч на пенсії у своє задоволення, а діти вже й квартиру р0зділили

Маю двох дітей – старшу дочку та молодшого сина. Обоє живуть у великому місті, у центрі нашої області.

Ольга, старша донька, заміжня. У неї троє діток. Вони з чоловіком оформили іпотеку і тепер живуть у двокімнатній квартирі. Син Олег нещодавно одружився. У нього вже є шестимісячна дочка. Він разом з дружиною винаймає квартиру теж у місті.

У мене ще брат був. Жив він у трикімнатній квартирі у столиці. А я мешкала у селі. На пенсії була, але ще працювала. А потім мій брат Павло тяжко захворів. Мені довелося піти з роботи, покинути свій будинок і поїхати у Київ, щоб доглядати його.

Павло довго хворів – близько трьох років. А останній рік взагалі був лежачим. Я багато сил і здоров’я витратила на братову хворобу. Він завжди був примхливим і нервовим, а коли захворів – став взагалі нестерпним. Виходу у мене не було. Я була його єдиною ріднею. Дружина його давно померла, а дітей у брата не було. Тому мені доводилося слухати всю його маячню і виконувати забаганки.

Потім Павло помер. Його київське житло дісталося мені за заповітом. Я довго думала, зрештою вирішила, що пора мені прийшла і для себе трішки пожити. Переїду у братову квартиру, буду ходити в театри, на виставки, в музеї, парки. Я так давно мріяла про це. Жила все життя для когось: спочатку для чоловіка, дітей, потім витрачала здоров’я на брата. Павло теж перед смертю казав: «Що ти там бачиш у своєму селі? Переїжджай у столицю, хоч на старості поживеш нормально». Я погодилася, що ідея ця хороша.

Та коли я повідомила про це рішення своїм дітям, вони почали гніватися і лаяти мене. Ольга сказала, що я думаю тільки про себе. Олег сказав, що мені начхати на онуків. Так як же це так? Я виховувала своїх дітей. Завжди онуків забирала до себе, коли була така можливість. У гості приїздила з гостинцями та дорогими подарунками.

Що ж хотіли від мене мої діти? Виявилося, що вони думали так: після смерті Павла я його квартиру продам. Гроші розділю на Ольгу та Олега. Дочка збиралася за ці кошти заплатити кредит за квартиру. А Олег – зробити початковий внесок у іпотеку, яку він збирався взяти.

Чого ж вони мене не запитали, що хочу я? Я запропонувала дітям продати мій будинок у селі. Гроші можна тоді поділити на трьох. Ольга заперечувала. Мовляв, що за ці малі кошти можна зробити? Бо вони мріяли: продаж квартири у Києві вирішить їхні проблеми з житлом.

В мене виникло питання: чому я на старості років не можу пожити нормально? Мої діти за ці роки, що я доглядала брата, не поцікавилися нами ні разу. Їх не хвилювало, чи потрібна мені допомога. Адже це дуже нелегко – доглядати за лежачим чоловіком. Вони навіть телефонували мені раз у місяць. А тепер вони бажають, щоб я продала квартиру і розділила на них гроші. Вони навіть здоров’ям дядька не цікавились. Ні разу за той час не приїхали.

Та мої діти відповіли, що їм не було коли просто і просили «мою совість прокинутися». Син запитав, чому ми не можемо вирішити проблему, щоб добре було усім. Тоді я сказала їм усе, що у мене на душі було:

– Не телефонували, не цікавилися, а тепер губу розкатали на дядькову квартиру!

– Захворієш, то ми за тобою доглядати не будемо! – уїдливо заявила Ольга.

– То і не треба. За квартиру у Києві найдеться кому за мною доглядати! – відповіла я. – А вам тоді точно нічого не дістанеться.

З того часу мої діти зі мною майже не спілкувалися. А на днях заявилися прямо до мене у Київ, щоб повернутися до питання продажу моєї хати у селі. Напевно вирішили, що хай вже такий варіант залишається.