Мудра оповідь-притча про першого друга людини!

Взявшись за створення Землі, Бог поклав на себе велику відповідальність, адже щомиті з його рук створювалися нові звірі та птахи. Кожен з них шукав своє місце, лише собака сидів поруч, непорушно, мов і зовсім не хотів цієї свободи.

– Тобі щось не подобається? – звернувся Господь до собаки. – Розкажи мені, чому ти засмучений?
Собака підійшов ближче й поклав голівку на ноги Бога, сумно підвівши очі.

– Ну, чому ж мовчиш? Давай я виправлю, що тобі не подобається?

– Я не бачу сенсу свого існування, – промовив собака через мить мовчання, а тоді пильно поглянув в очі: – Розумієте, мені потрібен хтось, кому я буду потрібен і хто буде потрібен мені. Хтось, з ким я можу гратися, скакати, щоб обійняти. Я хочу, щоб мені завжди було на кого чекати.

– Я створю таку істоту, – промовив, подумавши Бог, – Але ти повинен допомогти знайти мені матеріал, з якого вона буде створена.

Собака довго бродив по землі, шукавши кісточки різних звірів: від сміливого лева до хитрої мишки. Лише серед тих кісточок не було людської, вони ще тоді не жили на землі.

Незабаром великий творець зумів об’єднати все те, що приніс йому собака, і витворити людину. У ній було все від інших звірів. І тоді покликав собаку, щоб він утвердив.

– Чи таке ти створіння хотів? – запитав він, сам замилувавшись своїм творінням.

Собака радісно обнюхував людину і лише щасливо гавкав.

Бог зітхнув з полегшенням, а тоді надав і цій істоті життя та душі, відправивши її разом з собакою на Землю.

Відтоді й повелось так, що собака завжди був поруч з людиною, її найвірніший друг.

Проте Творець не до кінця задоволений своїм творінням. Він розуміє, що людині не вистачає кісточки собаки, щоб бути відданою, проте його не полишають надії, що люди здатні вчитися, і вони таки переймуть цю якість у собаки вже самостійно.